У підмосковному місті Ногінськ, що на річці Клязьма (звідкіля до ОРДЛО окупанти вже 4 роки відправляють так звані «гуманітарні конвої» - бо саме там база МЧС РФ розташована), автор цих рядків у 80-90-х минулого століття бував не одноразового. Але про завод платівок жодного разу не чув (чи вже забув, бува й таке, як писав Воннегут у «Бойні номер п'ять»).
Виявляється, що Ногінський завод грамплатівок відкрився у 1934 р. ; у 1935-му вже наштампував 1 млн одиниць продукції й став провідним у СРСР підприємством з цього профілю (десятки мільйонів платівок щорічно). Але восени 41-го завод евакуювали до Узбекистану, після війни обладнання не повернули – таким чином й виник достатньо відомий у «совку» Ташкентський завод грамплатівок фірми «Мелодія».
А у Ногінську замість платівок почали випускати запчастини до радянських тракторів… Шкода – гарний був завод: і асортимент вдалий, і оформлення. Були колись у Московії освіченні люди, яких не лякала українська мова і навіть українські літери… Ось, подивиться-почитайте-послухайте:
…До речи, відносно російських «скреп» и їм подібної маячні: лише у 1930 році місто отримало назву Ногінськ – на честь відомого більшовика. А до того часу називалось Богородськ – і було названо за датою його утворення у свято Покрови Пресвятої Богородиці, тобто саме 14 жовтня 1781 р.
Цікава деталь, що зв’язує це російське місто (окрім, звісно, тих клятих «гумконвоїв» з «макаронними виробами» калібру 7,62) з Україною. Наведемо дані з російського варіанту Wiki: наприкінці 1898 р. 20-річного Віктора Ногіна було вперше заарештовано за організацію страйків. За рік, у грудні 1899-го, йогу біло заслано – як тоді казали «в места не столь отдаленные»: тобто не до Сибіру, а до нашої чудової Полтави. У Полтаві Ногін почав було утворювати марксистські гуртки. Але вже у серпні наступного року втік – і не куди-небудь, а аж до Лондона, «вічного міста» для російських опозиціонерів, що у XIX, що у XX, що у XXI ст.
У 1917-му Ногін став першим більшовицьким головою Московської ради «рабочих депутатов». Фактично керував захватом більшовиками Москви.
Саме на ньому відповідальність за загибель 300 юнкерів під час перевороту, що так вразила уродженця Києва Олександра Вертинського, який присвятив цьому жахіттю свій романс «Я не знаю кому и зачем это нужно». Пам’ятаєте, звісно, його й досі співають, зокрема росіянин БГ:
«И никто не додумался просто встать на колени
и сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
даже светлые подвиги - это только ступени
в бесконечные пропасти к недоступной весне».
Згодом В. Ногін став «наркомом» торгівлі і промисловості Радянської Росії. З 1924-го, після смерті, лежить собі на Червоній площі столиці РФ.
Так ось, авторові відомо, що з початком «перестройки» - і у 1980-х роках, і у 1990-х – тамошня інтелігенція й громада підіймали питання повернення місту його історичної назви, до того ж такої «православної» і красивої – Богородськ. Але згодом, вже у путінських 2000-х, все зав’яло... І взагалі – більш ніякої тобі «декомунізації» на зразок української, ні повалення монументів.
(пам’ятник В. Ногіну у Ногінську, Московська обл. , РФ, фото ru. Wikipedia).
Якщо хтось раптом подумав, що Ногін народився у Богородську чи ще щось видатного зробив для міста, - так ні, нічого такого. Народився у Москві, 4-класну освіту отримав десь у Тверській губернії. Він лише 15-річним хлопчиком влаштувався у якості робітника на місцеву фабрику, а вже за три роки перебрався до Петербургу.
Але ж така шана йому й досі – нібито «стахановець» якийсь.
Хоча й могила його – на відстані від цього бюста більш ніж 60 км. І на його батьківщині, у Москві, вже й станції метро «Площа ім. Ногіна» немає, власне, як і самої площі… Встигли декомунізувати ще у 90-х, до Путіна.
(Тім більш, є у місті имені Ногіна інші сакральні об’єкти, які бентежать «православний» розум місцевих мешканців, що вимагають «відновлення історичної справедливості» і ще більше «духовних скреп». Так, у 2016 році суд Ногінська постановив
знести будівлю Свято-Троїцького храму Української православної церкви Київського Патріархату (див. про це Раскол в Ногинске: почему сносят церковь УПЦ Киевского патриархата). Про це теж не зайвим буде пам’ятати як у світі автокефалії Української православної церкви, що наближається, так і з нагоди відразу кількох хресних ходів, що відбудуться у Києві вже наступного тижня. Зокрема і під керівництвом києво-московських попів: 27 липня адепти УПЦ (МП) підуть до Володимирської гірки, де будуть благати Господа, щоб Українська церква ніколи б не стала єдиною помісною - за що, звісно, будуть молитися прихожани УПЦ КП).
А зараз, кажуть, і поготів - взагалі цей бюст Ногіна не можна чіпляти: він нібито мироточить (як той Микола Другий у окупованому Сімферополі, що сторчить біля прокуратури Криму).
І мироточить той Ногін чорними сльозами лише раз на рік – саме на 14 жовтня. Коли в Україні як раз і святкують Покрову Пресвятої Богородиці, а ще й День захисника України. І відзначають як День українського козацтва, так й День народження Української повстанської армії.
Не має сенсу сперечатися чи є щось спільне в історії і сучасному житті росіян і українського народу. Звісно є – до біса того спільного. Але це «спільне» ніяким чином не свідчить на користь того, що, мовляв, «треба єднатися». Навпаки.
Це спільне голосно волає: треба роз’єднуватися с тією «братньою» ордою – і чим скоріше – тим краще буде для наших дітей та онуків.