Нападник київського Динамо Матвій Пономаренко дебютував за першу команду ще у 17-річному віці. Ба більше – ще за каденції Мірчі Луческу. Днями Матвій вписав своє ім’я в історію українського футболу: забивши два м’ячі у ворота Шахтаря в юнацькій першості, Пономаренко довів кількість своїх голів в чемпіонатах U-19 до 46.  

Про цей рекорд, перехід від юнацького футболу до дорослого, перспективи у першій команді Динамо, дебют під керівництвом Мірчі Луческу та виступ у складі молодіжної збірної України U-20 Матвій Пономаренко розповів в інтерв’ю Football.ua.

"Кар’єра, як у Ваната? Я був би не проти" – Матвію, 46 голів у національній лізі U-19. Це національний рекорд! Що відчуває новоспечений рекордсмен?  

– Особливих відчуттів немає. Просто приємно, що є таке звершення. Але це тільки початок, це лише U-19. Якщо так розібратися, то воно нічого особливо не означає, бо всі ці звитяги юнацького рівня треба підтверджувати вже якісною грою та результатами на дорослому рівні. Якщо вже там будуть такі результати, тоді можна буде говорити про якісь успіхи і здобутки. Станом на зараз, це тільки початок мого шляху. Звичайно, це добре, що виходить забивати і так далі. Але треба доводити невипадковість таких результатів у дорослому футболі.

– Ми з тобою спілкуємося буквально по гарячих слідах матчу із Шахтарем в рамках чемпіонату U-19, який завершився вашою перемогою із рахунком 3:2, а ти забив два м’ячі, що є хорошим показником. Як ти оціниш свою гру у цьому матчі?

– Звичайно, якщо забиваєш два м’ячі, то це хороший показник. Значить, як нападник, я зробив свою роботу. Мені дуже приємно, що я зміг допомогти команді здобути перемогу. Відзначу, що й погодні умови були важкі, стан газону був не дуже хорошим. Не зважаючи на це, ми перемогли, відтак можемо бути задоволені своїм виступом у цьому матчі.

– Вирішальний гол у ворота Шахтаря — це щось поза законами фізики. Як це сталося?  

– Якщо дивитися зі сторони, то гол надзвичайно красивий. Якщо ж спробувати надати пояснення цьому, то як мені написала мама, нам Боженька допоміг. В тому сенсі, що м’яч у ворота, фактично, занесло вітром. Відповідно, якби не було б таких погодних умов і вітру, то й цього м’яча, можливо би і не сталося. Але добре, що так вийшло і за рахунок цього чудового голу ми сьогодні виграли.  

– Кілька років тому багато говорили про Владислава Ваната, як про найкращого бомбардира чемпіонату U-19. Зараз в епіцентрі уваги саме ти. Якщо твоя кар'єра складатиметься так само, як у нього, ти будеш задоволений?  

– Звичайно, дай Бог, щоб було ще й краще. Але якщо об’єктивно подивитися на речі, то у Ваната складається дуже хороша кар’єра. Це якісний гравець, на якого можна рівнятися. Він вже грає у топ-чемпіонаті, одному з найкращих у світі. І вже навіть забиває там м’ячі. Тому, дай Бог йому, щоб у нього все складалося. Я б теж був би не проти, щоб моя кар’єра розвивалася у схожому напрямку. А взагалі, прагну ще більшого і докладу максимум зусиль, щоб реалізувати свій потенціал.

– А хто взагалі твій орієнтир, як нападника? Ти фактурний, потужний гравець, хто в цьому стилі тобі подобається найбільше? Якось у мене промайнула згадка про Нікласа Бендтнера в контексті твоєї гри, але навряд ви аж так схожі.

– Якщо чесно, то я навіть і не можу провести таких аналогій. Раніше, коли Кріштіану Роналду грав на цій позиції, то саме він імпонував мені найбільше. А зараз… Можливо, Голанд. Він чудово обирає позицію і багато забиває. От можливо він мені подобається. Але сказати, щоб я прямо на когось рівнявся, копіював стиль гри, то це не так.

"Луческу помітив мене ще за виступами у Зорі U-19" – Символічно, що твій дебют в УПЛ припав на матч проти Шахтаря, 3 листопада 2023 року. Це був останній матч Мірчі Луческу на чолі Динамо. Ти знав, що вийдеш на поле ще до гри чи це сталося в процесі?

–  Ні, я не знав, що зіграю у цьому матчі. Йому передувала наша гра із Шахтарем у чемпіонаті U-19, ми тоді перемогли, виграли 2:0. Я був дуже втомлений після цієї гри, відіграв 90 хвилин. А тут мені кажуть: "Ти в заявці першої команди на завтрашній матч". Якщо я не помиляюся, можливо, це був мій перший раз, коли я потрапив до заявки першої команди взагалі.

Я був приємно вражений тим фактом, що мене взяли на цей матч. А тут хід гри так складався, що Динамо програвало і треба було йти в атаку. Тренерський штаб ухвалив рішення випустити мене на поле. І я дуже вдячний Мірчі Луческу за те, що дебютував у такому матчі. На жаль, ми його програли, але це неймовірний досвід і потужні враження від того, що я у 17 років дебютував за основну команду київського Динамо.  

– Але ж для тебе це в цілому не перший досвід спільного перебування із першою командою, адже ти мав тренування з ними, правда?

– Авжеж, ще коли я грав у Зорі U-19 на зимніх зборах, мене помітив Луческу. І коли я працював у Зорі, мене додатково запросили тренуватися разом з першою командою Динамо на зборах.  

– Яким взагалі ти згадуєш досвід роботи з Мірчею Луческу?  

– Чудовий досвід, правда. Я був дуже приємно вражений, що мене помітили і взяли на тренування з першою командою у такому юному віці. Ну, уявіть: я лежу собі в кімнаті, нічого не підозрюю, думками я у Зорі, а тут мені кажуть: "Давай, збирайся, тебе чекають у першій команді Динамо". Я був в шоці. Приїжджаю, мене всі тепло зустріли, з головним тренером поговорили… Я, правда, вже не пам’ятаю, про що саме, але він точно казав, щоб я не переживав і що все буде добре.

Це дійсно великий досвід, легендарний тренер. Навіть якщо подивитися у світі, то він входить в перелік топ-тренерів за кількістю виграних титулів! У мене був неймовірний досвід і не менш неймовірні враження від дебюту під орудою саме Мірчі Луческу. Я йому дуже вдячний за це.  

– 1 травня 2024 року ти забив перший м'яч в УПЛ у ворота Вереса. Кому присвятив той гол?  

– Особливо я нікому його не присвячував. Тоді були шалені емоції, але… Це був великий труд з мого боку і зі сторони моїх батьків, які завжди мене підтримували, завжди возили на тренування та вірили в мене. Якщо так взяти, то цей гол присвячую своїй сім’ї. Ми довго до цього йшли і на щастя, це сталося.

"Рік-півтора ходив на боротьбу, але мені не дуже подобалося" – А як ти взагалі почав грати у футбол? З чого це почалося?

– Та якось це пішло з раннього дитинства. Мені мама ще говорила, що в три роки я ще не міг як слід говорити, бо мав певні проблеми із зубами, але навіть при цьому вже вимовляв назви популярних футбольних команд. Наприклад, Боруссія Дортмунд.  

– В три роки? Ну ти даєш!

– Так, батьки кажуть, що було таке. А ще, ми брали м’яч, йшли в коридор, тато вставав в одному кінці кімнати, а я в іншому. І ми постійно пасували один одному, багато так грали. Батьки кажуть, що в дитинстві я постійно шукав м’яч. Мені дуже хотілося грати у футбол. Але в моєму місті (Миронівка, Обухівський район Київської області – прим. автора), ще в той час в такому ранньому віці дітей не набирали на футбол. Тому мені порекомендували спочатку записатися на боротьбу. Там більше було різних розминок, вправ на координацію. Тому, певним чином, боротьба мені теж допомогла. А ще, цікаво, що навіть в секції боротьби знаходилося місце футболу.

– Це як?

– Дуже просто. У нас була пробіжка на вулиці, а разом із нею нам пропонували пограти і у футбол. З тих часів я особливо полюбив той вид спорту, із яким пов’язав своє життя. Ще десь рік-півтора ходив на боротьбу, але мені не дуже подобалося. І вже коли пішов до школи, десь у першому класі я йду з другом після школи додому, а він мені каже: “я там записався на футбол, місцева команда…”. Я кажу: “Нічого собі, а куди? Можна з тобою? ”. Він погодився, я прийшов на заняття. Моїм першим тренером був Михайло Володимирович Галич. Мені все сподобалося. Але про мій візит на це тренування ніхто не знав.

– Навіть батьки?

– Навіть батьки. Але я прийшов додому, розповів їм, у мене ж дуже хороші враження були від цього тренування. І я почувався щасливим, бо з’явилася можливість займатися улюбленою справою. Батьки дуже підтримали і з того часу все закрутилося, я почав займатися футболом.

– Класна історія. А друг, з яким ти пішов тоді на футбол, він ще грає? Як його доля склалася?

– Ні, він вже не грає, його доля склалася інакше. Ми зараз не спілкуємося. Але я йому теж дуже вдячний, бо в той час він мені допоміг тим, що підкинув цю ідею, запропонував мені піти на тренування і запалив в мені цю іскру.  

– А ось цей досвід, здобутий на секції з боротьби… Він тобі допомагає зараз у футболі? Наприклад, коли твоя команда подає кутовий і ти можеш застосувати пару прийомів для виграшу потрібної позиції у штрафному майданчику?

– Ну, не так буквально. Але якщо дивитися на це в плані координації або розтяжки, то той досвід з боротьби мені дуже став в нагоді. Нас тоді на боротьби добре розтягували, я міг сісти на шпагат. Різні вправи давали: стрибки, кувирки, сальто навіть ми робили. І це все допомагає в координації. Тому я теж вдячний боротьбі за цей досвід.  



– Вічна проблема: перехід з юнацького футболу в дорослий. Багато кар'єр на цьому і закінчилися, попри розмови про шалену перспективу. Які проблеми зараз відчуваєш ти, при переході з юнацького футболу у дорослий?  

– Звичайно, дуже складно плавно перейти з юнацького футболу у дорослий. Тому що зовсім інші швидкості, зовсім інше навантаження, розуміння гри. Але з цим можна дати раду, адже не дарма у Європі люди грають за перші команди вже у 16-17 або 18 років. Наприклад, Ламін Ямаль, який у 18 років демонструє топ-рівень. Я вважаю, що тут не так у фізичному плані важко, як ментально. Бо ти граєш з дорослими і боїшся десь помилитися. Наприклад, м’яч десь неправильно прийняти… Одразу починаєш думати, а що тобі скажуть досвідчені партнери по команді. І це впливає загалом на моральний стан. І всім важкувато в цьому сенсі. З цим треба добре працювати, щоб спокійніше такі моменти сприймати і швидше адаптуватися до нових реалій.  

Ну і крім того, ти відчуваєш на собі більший тиск, бо це вже професіональна команда, тут і запит від суспільства на новому рівні. Та й підхід вже зовсім інший. Якщо ти приходиш, то маєш давати результат, бо тебе ж не дарма помітили. Насправді ж, реалізувати свій потенціал тобі може завадити виключно те, що у тебе в голові. Фізика, швидкість, ухвалення рішень на полі – все це покращується з досвідом.   

– До речі, про тиск. Багато вболівальників Динамо чекають, що після відходу Ваната саме ти нав'яжеш конкуренцію Едуардо Гереро. Морально ти готовий до цього? Просто вже були і певні критичні відгуки щодо твоєї гри у першій команді Динамо, це не похитнуло твоєї віри в себе?

– Ні-ні, я доволі нормально це сприймаю. Розумію, що від мене хочуть тренери, керівництво клубу. Я вважаю, що мені це все під силу і я готовий до цього всього. Якщо у мене буде шанс, я конкуруватиму, боротимуся за право стати основним нападником. Але якщо ми говоримо про моральний бік цього питання, то авжеж, я готовий до цієї конкуренції.  

– Чимало футболістів Динамо перш ніж потрапити до першої команди, набиралися досвіду в інших клубах, виступаючи за них на правах оренди. Якщо у тебе виникне такий варіант, то що ти обереш: боротися за місце в основі в Динамо і надалі, чи все ж ігрова практика в іншому клубі на правах оренди?

– Станом на зараз я не можу чітко відповісти на це питання. Ми не знаємо, як ситуація розвиватиметься в подальшому. Але якщо спроектувати поточний стан справ на майбутнє, то можливо, є сенс піти в оренду і набиратися досвіду і ігрової практики. І вже через півроку або рік, ставши сильнішим, повернутися до Динамо і боротися за місце в основі тут.  

"Дискваліфікація Синчука? Це був цирк" – Ще одна тема, якої хотілося б торкнутися — це чемпіонат світу U-20, на якому ти грав у складі молодіжної збірної України. Як загалом оціниш виступ нашої команди? Вона могла пройти далі, ніж 1/8 фіналу? Тим паче, що збірна Іспанії виступала не найсильнішим складом, яким могла поїхати на цей турнір.  

– Звичайно, ми могли пройти далі. У нас чудова команда, класні гравці. На жаль, 1/8 – це був наш кінець на цьому турнірі. Авжеж, нам не пощастило, бо ключовий гравець нашої команди на цьому турнірі, Геннадій Синчук, не зміг зіграти у матчі з Іспанією. Я вважаю, те, що його не допустили до цього матчу, це був якийсь цирк. Він не зробив нічого кримінального, але був змушений пропускати гру. Ми про це дізналися за півтори-дві години до гри. Звичайно, це було моральною проблемою для команди.  

Якщо ж аналізувати загалом, то виступ наш був хорошим, ми вийшли з групи. Яким би не був склад Іспанії, але завжди топ-збірна з найкращими футболістами Старого Світу. Ми ж з вами знаємо, що найкраща академія світу – це Ла Масія у Барселони. Напевно, не просто так збірна Іспанії є чемпіоном Європи.  

– Чилі — країна в горах. Як ви адаптовувалися до тамтешнього клімату?  

– Чесно, я думав, що в цьому сенсі нам буде набагато складніше. Тому ми й летіли до Чилі за тиждень чи навіть за два, аби врахувати процес акліматизації, зіграти контрольну гру. Бо всім здавалося, що нам буде тяжче грати з урахуванням географічного фактору. Але ми приїхали, потренувалися, зіграли гру і все було добре. Не було такого, що бракувало кисню чи ще щось. Нормальний клімат. Це ж не Болівія, де грають на висоті 4000 метрів над рівнем моря. Ось там би нам було складно. А в Чилі, хоч це і гірська країна, нам дихалося нормально і жодних проблем кліматичного характеру в команді не виникло.  

– Ти забив у ворота Парагваю. Цей матч однозначно можна занести і тобі, і команді в плюс. А він був найкращим у вашому виконанні на цьому турнірі?  

– Я думаю, це точно був один з найкращих матчів у виконанні нашої команди на чемпіонаті світу. Тому що це була третя гра, ми вже адаптувалися до газону, до стадіонів, вже спав тиск відповідальності за результат, бо ми знали, що виходимо до плей-оф. Але все одно, потрібно було грати і ми зробили це у своє задоволення. Можливо, саме тому вийшла така гра. Ми майже нічого не дали створити Парагваю, тому й досягли позитивного результату у цьому матчі.



– Твоїм партнером або конкурентом по нападу був Олександр Піщур. У нього зріст 204 сантиметри. Чи були на тренуваннях збірної люди, які могли виграти у нього повітряну боротьбу за м'яч?  

– Ні, таких не було. Гігантів, окрім Сашка, в нашій команді не було.  

– У тебе вже є певні успіхи у футбольній кар'єрі. У 19 ти вже і за першу команду Динамо зіграв, і навіть забив, і на чемпіонат світу молодіжний з’їздив. А кому і чому саме цим людям, ти хотів би сказати "Дякую! " за свою футбольну кар'єру?

– В першу чергу – моїм батькам, які повірили в мене і дали цей шанс. У нас були певні проблеми, але вони возили мене у Динамо, на тренування… Ми жили тоді не у Києві, а в Миронівці Київської області. А це 100 кілометрів від Києва. Як би там не було, а на першому місці стояли я і моя кар’єра. Мало таких людей, які можуть настільки повірити в свою дитину і ось так все кинути і вкластися в її майбутнє. Я дякую за цю підтримку і віру в мене. Я намагаюся викладатися і доводити, що вони не дарма так зробили.  

А ще, особлива подяка моєму першому тренеру. Бо саме ці люди, перші тренери, помічають таланти. Відтак, кажу велике дякую Галичу Михайлу Володимировичу за те, що повірив в мене, дав мені цей шанс і дав контакти тренерів в Динамо, щоб мене взяли на перегляд. Усім цим людям велике дякую!