Берт Траутманн: від нациста до героя Англії

24 травня 2019, 11:34 | Футбол | Оригінал статті
manchestereveningnews.co.uk
Розмір тексту:

"Я вже відповідав на це питання мільйон разів. Куди б я не пішов, люди завжди запитують про мою шию. Навіть королева Єлизавета ІІ, вручаючи мені орден Британської імперії, не змогла втриматися, щоб не задати це "оригінальне" запитання: "Я Вас чудово пам’ятаю. У Вас все ще болить шия? ". Я зіграв більше 500 матчів за Манчестер Сіті, але всіх цікавить лише той фінал 1956 року. Люди, зустрівши мене на вулиці, замість привітання випалюють стандартну фразу: "А, я Вас знаю, Ви той, хто зламав шию на "Вемблі"". Не скажу, що я в захваті від цього, але від цього нікуди не подінешся, це частина мого життя". Ця фраза належить легендарному голкіперу Манчестер Сіті Берту Траутманну. Його біографія – готовий сценарій для голлівудського фільму, а зламана шия – просто квіточки на фоні тих небезпек, з яких йому пощастило вийти цілим та неушкодженим.

Бернд народився в 1923 році в Бремені в сім’ї простого робітника та домогосподарки.

Як і для більшості населення Німеччини, 1933 рік став переломним в житті Траутманна. Тоді країною ширилася коричнева чума. І юнак також повірив демонічним промовам вождя нації. Він вступив в Гітлерюгенд. В цьому не було нічого дивного, адже третина німецьких дітей записалася до лав цієї організації. А Траутмманн же був спортсменом, тому цей крок не виглядає чимось дивним. Але Бернд не просто записався в Гітлерюгенд, тому що це тоді було трендом. Він по-справжньому підсів на опіум для німецького народу, яким в 1933 стала нацистська ідеологія.

Так, Траутманн був в числі 60-ти бременських юнаків, вибраних для участі в програмі Landjahr, чим Траутманн тоді дуже гордився. Під час Landjahr молоді промивали мізки, розповідаючи про нацистські ідеали та готували з них ідеальних громадян Третього рейху. Юнаки проживали в замку в Сілезії і не лише слухали лекції, а й багато годин працювали в полях. Нацисти, як і їхні червоні брати, завжди любили використовувати дармову робочу силу. Тоді Бернд вихвалявся перед своїми друзями зовсім не тим, що його нова влада визнала одним з найбільш талановитих та спортивних, а тим, що вона вважала його справжнім арійцем.

Після повернення додому Траутманн став учнем підмайстра на одному з бременських підприємств, яке займалося технічним обслуговуванням  транспортних засобів. На вихідних він традиційно грав в футбол, забиваючи чимало м’ячів, виступаючи на позиції класичного таранного центрфорварда. За словами Бернда, коли Німеччина напала на Польщу, він відчув неймовірне піднесення та аж підстрибував на радощах. Щоправда батько не розділяв емоцій сина. "Він говорив, що ця агресія неодмінно призведе до війни з Британією, а в такій війні в німців немає жодного шансу на перемогу. Ми тоді ледь не побилися з татом", – розповідав Бернд в автобіографії Trautmann’s Journey.

Звичайно, що юнак не міг довго залишатися лише глядачем тріумфів німецької зброї. В серпні 1940 року він пішов добровольцем на фронт. Бернд мріяв про небо, але в нього не було навчальної кваліфікації, щоб стати пілотом. Тому Траутманн спробував записатися в радисти. Але ця затія теж завершилася фіаско. Юнак провалив екзамен і йому довелося піти в зв’язківці, які з землі підтримували Люфтваффе. Бернд швидко зрозумів, що нацистська пропаганда не має нічого спільного з реальністю. Війна виявилася не такою аж приємною, як її описував доктор Геббельс. Мрії Траутманна розбилися об жорстоку реальність вже через кілька тижнів реальних боїв.

Поневіряння Бернда під час Другої світової війни яскраво описав Джонатан Уілсон в своїй чудовій книзі: "The Outsider: A History оf the Goalkeeper": "На початку літа 1941 року Траутманна відправили Польщу, звідки 22 червня його перекинули в наступ на Радянський Союз. В липні Бернду та його роті наказали залишатися в лісі неподалік від Житомира та чекати, поки підвезуть запчастини з Харкова. Два тижні Траутманн був змушений якось зводити кінці з кінцями. Німці в навколишніх селах намагалися виміняти свої речі та всілякі дрібнички на їжу. Також суттєво допомагав ліс, де було чимало ягід та грибів. Траутманн логічно припустив, що автомобіль спростить йому пошук харчів. Він згадав свої навики автослюсаря, трішки почаклував з розподільником запалювання в "Opel P4", який мав невдовзі вирушити до Києва з кількома офіцерами. Проте фокус не вдався.

Начальство послало за головним автомобільним майстром роти й Траутманн за кілька секунд усунув несправність. Він це зробив настільки блискавично, що в офіцерів зародилися підозри. Німці завжди вміли добре розв’язувати язики. І Траутманн швидко зізнався в тому, що хотів залишити авто собі. Військо-польовий суд кинув Бернда на 9 місяців за ґрати. Проте він надовго в в’язниці не засидівся. Через кілька днів в юнака почалося запалення апендикса і Бернда перевели у армійський госпіталь. Траутманн там проявив себе настільки добре, що навіть після того, коли юнак повністю одужав, лікарі знаходили всілякі відмовки, щоб не розлучатися з корисним пацієнтом. Зрештою Бернда помилували й він більше не скуштував тюремних харчів. Хоча ця амністія виявилася досить своєрідною… Бернда відправили в діючу армію під Дніпропетровськ. Але туди Траутманн так і не дістався. По дорозі він загубився в лісі, де став випадковим свідком масової розправи есесівців над євреями".   

"Я був шокований. Спочатку їх змусили викопати кілька траншей, а потім зігнали туди та розстріляли. Я помітив одну молоду пару, яка вибралася з цього кривавого місива і безшумно поповзла в лісові нетрі. Я вдав вигляд, що їх не помітив. Ця подія настільки вразила мене, що якби я був трішки старшим, то, мабуть, вчинив би самогубство", –  розповідав Траутманн в інтерв’ю Evening Standard.

Тепер він добре розумів, що нацизм зовсім не такий хороший, яким його малював художник Гітлер. І Бернд вже хотів якомога швидше повернутися додому, проте дороги назад вже не було. "Англійці часто запитували, чому я пішов добровольцем на фронт? Але їм легко говорити. Тоді мені було лише 17. А коли ви молоді, війна видається цікавою пригодою. Проте з першими боями вся ця дурнувата романтика вивітрилася з моєї голови. Я бачив смерть, тіла. Мене часто трусило від страху і я неодноразово обмочився.

Після багаторічної промивки мізків, я вірив, що саме євреї багато років свідомо підривали економіку Німеччини, а поляки неповноцінний народ, а ось ми арійці – вища раса, яка має керувати або ж знищувати нижчі. Зростаючи в нацистській Німеччині, Ви ніколи не могли думати лише про себе, Ви в першу чергу думали про інтереси нації. Спочатку я не сприймав ворогів як повноцінних людей. Але поступово крига, на яку пропагандисти перетворили моє серце, починала танути. Ми брали ворогів в полон, бачили як вони плачуть за матерями та батьками. Тоді в мене зароджувались сумніви. Коли ж я зустрівся з ворогом на полі битви, я остаточно зрозумів, вони такі ж люди, як і ми. Природно, що я ні з ким не ділився своїми думками, оскільки за них мене одразу б розстріляли", – писав Берт в автобіографії.

З настанням зими полк, в якому служив Траутманн, перекинули під Вітебськ, а згодом в район Смоленська. Незвичні для нашого героя морози та жахливі умови, в яких німці утримували радянських полонених, пробудили в Траутманна лише одне бажання  –  якомога швидше дістатися додому. Очевидно, що за дезертирство його просто б поставили до стінки. Тому Бернд зробив хід конем. В січні 1942 року він подав заяву на вступ в парашутний полк Люфтваффе, але зовсім не тому, що продовжував мріяти про небо. Він знав, що переведення туди дасть йому два місяці підготовки в Берліні, де не було жахливого генерала Мороза, годували до пуза, та найголовніше  – там не вбивали. Здавши екзамени та отримавши кваліфікацію парашутиста – для цього йому виявилось достатньо зробити лише 6 стрибків, Траутманн знову почав проходити всі кола пекла Східного фронту.

Там Бернд боровся з партизанами в білоруських лісах. Німці настільки сильно боялися своїх ворогів, що десантники вважали єдиним безпечним місцем, де їх не дістануть партизани – дерева. Траутманн і Ко спали просто на них, прив’язавшись до гілок парашутними лямками. Після Курської дуги вермахту довелося забути про напад і лінія фронту стрімко покотилася назад. Траутманна поранили в ногу, але він повернувся на фронт після операції по видаленню кулі. В липні підрозділ Бернда вів нерівний бій з танковим полком Червоної армії, який переважав німців в співвідношенні 50 до одного. Не дивно, що Траутманн опинився в полоні. Так би ніхто ніколи й не написав про Траутманна, який би помер десь в далекій Росії. Але йому пощастило. Через три дні німецькі війська провели контратаку й Бернд знову опинився на волі.

В червні 1944 року юнак міг видихнути з полегшенням, він нарешті залишив жахливий Східний фронт, на фоні якого Західний нагадував канікули. Але після висадки союзників в Нормандії, події в Європі теж не віщували вермахту нічого хорошого. Траутманн потрапив з вогню та в полум’я. Бернд боровся, як лев, адже Залізний хрест ніколи не давали за красиві очі. Його полк намагався захистити від американців Париж, а потім стримував британців в районі нідерландського Арнема. Після бомбардування Клеве (Німеччина) Траутманн три дні пролежав під завалами щебня і лише дивом вижив.

В березні 1945 року, коли союзники перейшли Рейн, Бернд зрозумів, що німецька пісня відспівана, а тому вирішив, що пора рятувати власну шкуру. Він спробував втекти в Бремен, але потрапив в руки американців. "Двом янкі наказали розстріляти мене. Вони поставили мене до стінки, я закрив очі та почав молитися. Я почув як вони звели курок і раптом хтось з моїх катів прокричав: "Біжи! Ми тебе відпускаємо". Мене не потрібно було просити двічі, я мчав з усіх ніг. Думаю, що тоді я побив світовий рекорд на стометрівці", – згадував Бернд.

Однак Траутманн недовго насолоджувався свободою. Пробиваючись додому, він переліз через огорожу і опинився в оточенні британських зв’язківців, які патрулювали місцевість. Після короткого допиту Траутманну наказали сидіти біля дерева. Через кілька хвилин до нього підійшов солдат та запитав: "Хочеш чаю, фріц? ". Бернда перевели в табір для військовополонених в Марбері Голл, а потім в Ештон-ін-Макерфілд, де йому стала в пригоді професія водія, він розвозив товари по місцевих фермах. "Мені неабияк пощастило, адже з нашого полку, чисельністю в 1000 бійців, зуміли пережити війну лише 90. До того ж, більшість з них залишись скаліченими. Я нічого не залишив собі в пам’ять про війну. Де мій Залізний хрест? Я не хотів, щоб він нагадував мені про ті страшні часи. Я взяв Залізний хрест та 5 своїх медалей і викинув їх в смітник", – писав Траутманн в автобіографії.

У вільний від роботи час, Бернд грав на позиції півзахисника за команду табору. Під час одного з матчів трапився випадок, який кардинально змінив його життя. "Внаслідок жорсткого зіткнення я травмував ногу, після якого стало очевидно, що в полі я більше не помічник. Тоді я запропонував нашому голкіперу помінятися з ним місцями до кінця матчу. Я думав, що за півгодини не пропущу десяток м’ячів. Новий досвід мені настільки сподобався, що ці півгодини перетворилися на 18 років", – згадував Бернд в одному з інтерв’ю. Траутманн настільки виділявся своєю грою серед інших полонених, що на нього звернув увагу місцевий клуб Сент-Геленс Таун. Цей скромний клуб ніколи не думав про якісь серйозні досягнення. А на домашніх трибунах збиралася лише жменька вболівальників.

Однак прихід Траутманна все змінив. "Коли в 1948 я зрештою опинився на волі, то міг повернутися додому. Але, чесно кажучи, мене туди не тягнуло. Я продовжив працювати на фермі та вирішив підписати контракт на один сезон з Сент- Геленс. Мабуть, я досить непогано стояв на воротах. На мій дебютний матч прийшло 250 вболівальників, а на прощальний аж 6000. Проте найбільше мене вразило те, що місцеві жителі, по-справжньому полюбили мене, колишнього нациста. Так, коли я вирішив провідати рідних, яких не бачив довгих 6 років, мешканці Сент-Геленса дали мені в дорогу величезний кошик, де були цукор, масло, бекон. Також вони подарували конверт з 50 фунтами стерлінгів. Вони самі не мали що їсти, але вирішили поділитися зі мною своїми скромними пайками. Нацисти переконували нас, що справжні чоловіки не плачуть, але це була неправда. Добрі вчинки нікого не можуть залишити байдужим і я розплакався".

В 1949 році, один з кращих воротарів в історії Манчестер Сіті, Френк Свіфт повісив рукавчики на цвях. Керівництво Містян спочатку думало, що місце легенди займе дублер Алек Терлоу. Проте не так сталося, як гадалося. Він підхопив туберкульоз. Тому начальство Містян вирішило зробити ставку на… Траутманна. Цей божевільний вчинок ледь не спровокував бунт в середовищі фанатів, які почали масово здавати абонементи.

На вулиці міста вийшли 25 000 людей з транспарантами "Ні нацисту та військовому злочинцю! ". "Після всіх тих жахливих ночей, які ми пережили під час війни, коли відкопували наших мертвих жінок і дітей з-під завалів, чи можна придумати для вболівальників Сіті більші тортури, аніж змусити дивитися, як німець грає в футбол з чоловіками, яких нацисти намагалися вбити? До того ж, він так званий "чистокровний арієць" – високий блондин з голубими очима. І те, що його перехрестили з Бернда в Берта не робить його більшим англійцем", – писав один з власників абонемента.

Допомога прийшла Траутманну звідти, звідки він аж ніяк не чекав. Рабин єврейської общини Манчестера Александр Альтманн став на захист німця. Йому пощастило в 1938 році вислизнути з лап нацистів, чого не скажеш про батьків рабі – вони перетворилися на попіл в пічках Освенціма. "Незважаючи на страшну жорстокість німців до нас, ми не можемо судити окремого німця, який жодним чином не пов’язаний з цими злочинами. Цей футболіст – порядна людина, в ньому немає жодної проблеми. Все повинно оцінюватися по суті".

Промова рабина розбила кригу і невдовзі екс-нацист став улюбленцем "Мейн Роуд". Він був одним з небагатьох футболістів, яких любили як в синій, так і в червоній частині Манчестера. В 1956 році трапився найбільш знаковий епізод в кар’єрі Берта. В фіналі Кубка Англії Манчестер Сіті схрестив клинки з Бірмінгемом. За 17 хвилин до фінального свистка Голубі комфортно перемагали 3:1. Аж раптом на ворота Містян вискочив Пітер Мерфі. Траутманн хоробро кинувся  в ноги супернику. Внаслідок зіткнення з форвардом, воротар втратив свідомість, але при цьому його руки тримали м’яч, наче лещата.

"Коли я отямився, то побачив поряд з собою нашого ескулапа, який намагався воскресити мене з допомогою нашатирного спирту. Все, що я бачив, було наче оповите туманом. Я практично більше нічого не пам’ятаю з цього матчу. Мені розказували, що я зробив 3 дивовижних сейви та втримав свої ворота на замку, але я їх не пригадую. Чому я продовжив матч? Тоді ні про які заміни не було навіть мови. Я не міг залишити своїх товаришів в меншості в настільки важливому матчі. Адже ми всі мали мрію, виграти Кубок Англії.

Ви зараз говорите про хоробрість, але, якби я тоді знав, що в мене зламана шия, то кулею вилетів би з поля. До речі, коли наступного дня після святкування я пішов в одну з лікарень Манчестера, мені сказали, що нічого страшного не трапилось і біль скоро мине. Але це виявилось брехнею. Не в силах більше терпіти біль, я записався на прийом до хірурга-ортопеда Девіда Гріффітса, який працював в Королівському лазареті Манчестера. Він чесно мені сказав: "А чому Ви тут? " А де я маю бути? "Мабуть, в пеклі. З такими травмами люди не живуть або ж залишаються паралізованими.

Як Ви могли дозволити собі 4 дні розгулювати зі зламаною шиєю. У Вас однозначно дах поїхав! "", – згадував Траутманн в автобіографії.

Берту ніколи не зраджувало почуття гумору. Вже на схилі років він любив згадувати епізод, який трапився під час церемонії нагородження Кубком Англії. "Принц Філіп запитав в мене: "Твоя голова щось занадто нахилена, з тобою все гаразд? ". На що я відповів: "Так, зі мною все ok, просто шия трішки затекла".

Володимир Войтюк, Football.ua




Додати коментар
:D :lol: :-) ;-) 8) :-| :-* :oops: :sad: :cry: :o :-? :-x :eek: :zzz :P :roll: :sigh:
 Введіть вірну відповідь