І частина  ІІ частина   «2000 рік. Я страждав настільки сильно, що, якби хтось запропонував мені пігулку, яка б закінчила це все, то я без вагань проковтнув б її. Смерть дала б мені відчутне полегшення, адже вона забрала б з собою цей постійний і жахливий біль. Це були найгірші миті в моєму житті. Мені хтось наче крутив ножем дірку в животі. Ви не повірите, але, попри всі ці тижні нелюдських мук, плювання кров’ю, та те, що я декілька годин на день проводив в обіймах унітаза, миттєво вибльовуючи ті кілька шматків їжі, які мені з великими зусиллями вдалося запхати в себе, мені навіть не приходила думка звернутися по допомогу до лікарів. Дружина Алекс намагалася переконати мене, щоб я ліг в лікарню. Однак я постійно їй відмовляв. «Побачиш, що через кілька днів я буду на ногах і навіть зможу бігати в матчах ветеранів. Очевидно, що я сам не вірив в ці казочки, а Алекс тим більше. Інколи дружина погрожувала мені тим, чого я найбільше боявся, що вона мене покине. Я чудово розумів, що, якби не Алекс, я б давно вже був на тому світі. Вона доглядала за мною так, ніби я мав кілька місяців, а не 53 роки. Оскільки я відмовлявся від прийому будь-яких медикаментів, Алекс вирішила схитрувати, додаючи мені до їжі, якісь вітаміни чи пігулки росторопші плямистої, які очищають печінку.

Очевидно, що ці зусилля виглядали смішними, зважаючи на ту кількість алкоголю, яку я в себе вливав. Хитрощі Алекс нагадували намагання розвести наперстком води бочку віскі.   Вона постійно читала різні медичні книжки й для неї не було жодного секрету, що в мене цироз печінки. І без тих всіх талмудів, для мене ця інформація була секретом Полішинеля.   Я думав, що я і так чи інакше помру, адже всі люди смертні. То чому я мав припиняти пити? Інколи в мене з’являлася думка: «Джордже, ще не все втрачено. В тебе ще є шанс. І найголовніше ти можеш помножити на нуль той нестерпний біль». Але тоді інший голос, який я часто називав містером Гайдом, говорив: «Лікуватись, звичайно, можна. Але ти ж розумієш, що для цього доведеться зав’язати з алкоголем. Хіба це життя без алкоголю? » Для мене відповідь на це питання віднедавна стала очевидною. Я не уявляв свого життя без алкоголю. Горілка, віскі, пиво та бренді стали моїми найкращими друзями. Так поганий містер Гайд вкотре брав гору над доктором Джекілом.

Якщо в мене й залишалися якісь ілюзії щодо мого стану, то для того, щоб їх розвіяти, достатньо було просто підійти до дзеркала. Моя шкіра почала жовкнути – перша ознака жовтяниці, постійної супутниці цирозу печінки. Я жартував, що тепер зможу зіграти в «Сімпсонах». Але насправді мені було не до жартів. Від колишнього П’ятого Бітла нічого не залишилось, я настільки сильно схуд, ніби кілька місяців провів в концтаборі. Весь одяг висів на мені, як мішок. Видавалося, що в магазині я помилився й купив вбрання на два розміри більше.  Протягом тривалого часу борячись з Зеленим Змієм, я 4-5 разів на рік їздив в санаторії,   попиваючи лікувальні води. Однак, на жаль, набагато частіше я пив не воду, а алкоголь. В моїх руках, як в Євангеліях, вода перетворювалася на вино. Я часто повертався з лікування в набагато гіршому стані, ніж до того, як лягав в санаторій. Але я переконував себе, що все гаразд, адже я борюся з алкогольною залежністю і неодмінно зможу залишити її в минулому. Але я помилявся, оскільки алкоголізм не можна вилікувати. Попри всі зусилля, я не міг викреслити його зі свого життя.

На жаль, вирішення всіх своїх проблем я шукав не в аптечці з ліками, а в пляшці з бренді. Навіть коли я заходив в свій улюблений паб неподалік від мого будинку та хотів просто побалакати зі старими друзями, завжди знаходився той, хто пропонував мені випити. А для мене це завжди була пропозиція, від якої я не міг відмовитись. Я починав пити бренді одразу після того, як прокидався. А протягом цілого дня я вливав в себе море вина. Чому я пив? Щоб зменшити біль. Згідно з логікою алкоголіка, я керувався принципом чим більше, тим краще. Алкоголь допомагав, але парадокс полягав в тому, що біль спричиняла печінка, яка просила її помилувати, а я натомість продовжував її муки. Я ні за які гроші не хотів йти в лікарню, адже знав, що тоді мені доведеться розлучитися з тим, що тепер стало сенсом мого життя, з випивкою. Аж раптом я побачив знак, який змусив мене схаменутися. Я сидів за чарчиною в своєму улюбленому пабі. І тут двері відчинилися й всередину увійшов один з постійних клієнтів цього закладу, який тривалий час тут не з’являвся.

Спочатку я його не впізнав, оскільки він нагадував живий труп. Коли до мене дійшло, що це мій старий друг, то я одразу протверезів. Він мав повністю жовту шкіру та очі. Було очевидно, що  в нього запущений цироз печінки. Я теж давно не виглядав, як П’ятий Бітл, але цей  чоловік міг дати мені величезну фору. Він тримався на ногах лише якимось дивом. Я усвідомлював, що жовтяниця не віщує нічого доброго, але слова це одне. Тепер я побачив, що чекає мене на наступному етапі, якщо я не візьмуся за голову. Я прокинувся з летаргічного сну і вирішив лягти в лікарню. Мені набридло прикидатися, наче зі мною все гаразд. З кожним днем я втрачав енергію та нагадував пробитий м’яч, з якого поступово виходило повітря. Що б я робив, якби поряд не було Алекс? Вона вдягала мене, годувала. Алекс тиснула на мене все сильніше і мій опір зменшувався. Аж поки я не капітулював, побачивши в пабі старого друга. Тоді я лежав в ліжку та скавулів від болю, а вона повідомила, що викликає швидку. Я махнув рукою і сказав: «Гаразд, дзвони».

Мене забрали до шпиталю, який знаходився неподалік від нашого будинку.  Санітарам довелося занести мене всередину. Чому я не скористатися інвалідним візком? Все просто, я не хотів дати роботу папараці. Адже наступного дня це фото було б в усіх газетах. Лікарі провели багато обстежень та зробили мені ін’єкцію, після якої трапилося диво – біль ущух. Аж тут я утнув чергову дурницю. «Зі мною все гаразд, я повертаюся додому», – який же я був бовдур. Алекс шаленіла, оскільки вона доклала стільки зусиль, щоб покласти мене в лікарню. І коли здавалося, що вона досягнула своєї мети, доктор Джекіл вкотре перетворився на містера Гайда. Я пообіцяв дружині, що, повернувшись додому, назавжди перестану пити. Алекс чудово знала, що моє «назавжди» означає – місяць, тиждень, день, а інколи кілька годин. Я не міг змиритися з тим, що моя тривала кар’єра алкоголіка може добігти кінця, але якщо я й мусив повісити пляшку на цвях, то хотів страждати від ломки в тишині власного дому, а не в лікарняному ліжку, де б на мене витріщалися десятки роззяв. Кожен, хто випиває, прекрасно знає, що таке похмілля, але лише алкоголікам відомо, що справжнє пекло настає, коли похмілля проходить, а тебе, мов магнітом тягне до пляшки. Ти починаєш потіти та панікувати. Ти постійно тремтиш, навіть, якщо лежиш під кількома ковдрами чи біля каміну.

В мене ніколи не було повного delirium tremens (біла гарячка) з галюцинаціями та мишками, які бігають по шторах. Але бувало, що після кількаденної розлуки з чаркою, я почувався, як купа лайна, до того ж, мене постійно кидало в холодний або в гарячий піт. Тоді мене трясло настільки сильно, що я нічого не міг втримати в руках. Тремтіння проходило лише тоді, коли я випивав чергову чарку. Тому мені було настільки складно кинути пити. Коли на початку 1980-х я лежав в каліфорнійській лікарні, вкотре намагаючись помножити на нуль алкогольну залежність, я бачив, через які кола пекла проходили люди, які боролися з наркозалежністю. Лежали там як 14-річні підлітки, так і 70-річні бабці. Їм було настільки кепсько, що ми – алкоголіки, попри те, що теж почувалися зовсім не фантастично, намагалися їм допомогти. Я запам’ятав їхні жахливі муки на все своє життя.

Вийшовши з лікарні, я безпорадно лежав в ліжку, наче труп. Але добре, що я хоча б не заглядав до чарки. Алекс крім того, що опікувалася мною, постійно висіла на телефоні, шукаючи ескулапа, який міг би мені допомогти. Після кількаденних пошуків, вона знайшла Роджера Уільямса, одного з кращих експертів з лікування цирозу печінки. 8 березня 2000 року я стояв в його кабінеті. В мене склалося враження, що повернувшись в лікарню, я знову опинився в руках поліції (в моєму житті не бракувало й такого досвіду). Однак я розумів, що мусив зробити цей крок, адже тепер час для мене йшов на години. Хоча Гайд підказував мені, що немає підстав хвилюватися і це буде просто консультація, після якої професор Уільямс призначить дату, коли мене покладуть до лікарні. Однак події розгорталися зовсім не так, як я думав. Для того, щоб оцінити стан здоров’я хворого Джорджа Беста, Уільямсу виявилось достатньо лише одного погляду.

Він подивився на мої очі, які тепер були такими ж жовтими, як і в мого старого друга з пабу, вигляд якого нагнав на мене стільки страху. «Ми негайно кладемо тебе до лікарні»,  – сказав Уільямс. Я не мав жодного бажання опиратися. Все трапилося миттєво. О 16 я заходив в кабінет професора, а через 15 хвилин вже лежав під крапельницею. Вперше за багато днів я відчув справжнє полегшення. Я нарешті погодився з тим, що лежатиму в лікарні та пройду терапію, чого б це мені не коштувало. Найважче мені виявилось напрочуд складно погодитися з тим, що  в лікарні я більше не зможу випивати. Проте, я, як справжній алкоголік, побачив світло в кінці тунелю, там де воно насправді було фарами потяга, який мчав на мене. Я тішив себе тим, що через кілька днів чи максимум через тиждень я покину лікарню, і, коли опинюся на волі, то знову зможу випити.

Оскільки я не думав, що мене негайно покладуть до лікарні, то не мав з собою одягу. Алекс швидко купила мені три однакових піжами. Медсестри, напевно, думали, що я ніколи їх не змінюю. Також вона постійно купувала мені газети, в яких я з найбільшим задоволенням читав мої некрологи. Преса винюхала, що  я потрапив до лікарні в жахливому стані, а тому вирішила про всяк випадок перестрахуватися. Посмішка, яка сяяла на моєму обличчі після читання некрологів, одразу щезла, коли я ознайомився з аналізами крові. Щоб ви зрозуміли наскільки мої справи були кепськими, достатньо знати, що рівень гамма-глутамілтрансферразу в мене сягнув 900, а лікарі починають непокоїтися, коли він доходить до 80.

Білірубін, жовтий пігмент, теж зашкалював. Однак професор Уільямс зауважив, що при правильному лікуванні та утриманні від алкоголю я мав непогані шанси зберегти свою печінку. Мені подобалось, що лікар не навантажував мене якимось медичними термінами, які і так мені б нічого не говорили. Він зауважив, як простий друг з пабу: «Твоя печінка вивісила білий прапор, і якщо ти продовжуватимеш пити, то кожна наступна чарка може тебе вбити». Його асистент також мене не шкодував. Такі лікарі були чудовими союзниками в боротьбі з моїм головним ворогом, з самим собою.

Інколи до мене вночі приходив містер Гайд та казав: «Це все марна трата часу. Ти повинен якомога скоріше втекти з цієї в’язниці. Ти ж алкоголік й не зможеш прожити без випивки». Ще кілька років тому я б послухав Гайда та накивав би п’ятами з лікарні. Я б встав посеред ночі, від’єднав би крапельницю, крадькома вийшов б зі шпиталю та скочив до першого-ліпшого літака і полетів на якісь острови, де б відірвався на повну. Але тепер я не міг дозволити собі пуститися берега. Я прийшов до висновку, що ще хочу трішки пожити і якщо я послухаю Гайда, то підведу Алекс, сина Калума, свою родину та усіх людей, які підтримували мене в цілому світі. Однак в мене навіть в думках не було назавжди розпрощатися з алкоголем. Я пам’ятав слова професора, але ви ж знаєте, що лікарі завжди малюють нам найгірший сценарій з усіх можливих.

Алкоголь – єдиний суперник, якого я так і не зміг здолати. Я записався до співтовариства Анонімних Алкоголіків, мені кілька разів вшивали препарат, який викликав жахливу реакцію, якщо я випивав хоча б краплю алкоголю. Спочатку, я не вірив, що ці ліки якось на мене вплинуть, а тому вирішив одразу протестувати їх дію. Коли я грав в казино, то випив алкогольний коктейль, сподіваючись, що мені вдасться вийти сухим з води. Але не так сталося, як гадалося. Як тільки я перехилив стакан, то почервонів, мов рак, почав блювати, а серце ледь не вистрибнуло з грудей. Якось мені вдалося досягти неможливого – я цілий рік не вживав. Але містер Гайд знову нагадав про себе та підказав мені відсвяткувати цю знаменну подію. Я напився, як чіп. В мене були сподівання, що я зможу зав’язати з алкоголем після того, як в мене з’являться діти. Але народження Калума нічого не змінило. Алекс виявилася права, хоча я їй в цьому не міг зізнатися, коли вона говорила, що навіть в лікарні я постійно мріяв про випивку.

Ви не повірите, але я ніколи не усвідомлював, себе пропащим. В молоді роки я міг крутитися в алкогольному танго кілька днів поспіль. Довідавшись про проблеми Тоні Адамса чи Пола Мерсона, які зізналися в тому, що мають алкогольну залежність та просили про допомогу, я думав, що моя ситуація немає нічого спільного з їхніми траблами. Я міг собі випити для хоробрості, розповідаючи перед натовпом про свою футбольну кар’єру, я думав, що зможу сказати «баста», коли захочу. Часто хлопці, з якими я гуляв на урочистих прийомах дивувалися: «Щось ти мало п’єш», я їм відповідав: «Просто в мене немає бажання сьогодні напиватися, якби ми влаштували змагання хто кого переп’є, в тебе не було б жодного шансу». Тоді я ще вірив словам одного з моїх перших лікарів: «Випивка – це корок, який кожен при бажанні може закрутити». Проте з плином років до мене дійшла інша істина – якщо ти хоча б раз відкрутиш цей корок, то більше не зможеш його закрутити.

Поволі я звик до рутини шпитального життя, воно виявилось набагато нервовішим, ніж я собі уявляв. Там стояв такий шум, як на «Олд Траффорд». До мене постійно хтось приходив з меню, пляшкою води чи для того, щоб змінити крапельницю. Вони робили це настільки часто, що згодом на моїх передпліччях не залишилося живого місця, вони нагадували решето. В перші тижні перебування в лікарні я не міг піднятися з ліжка, а зважаючи, що я тоді пив воду відрами, намагаючись позбутися жовтяниці, то порожні пляшки я часто використовував замість горщика. В квітні 2000 року мене нарешті виписали з лікарні. Я там провів безкінечних 5 тижнів. Лише частина моєї печінки функціонувала як слід. Хоча мене нічого не боліло, але я почувався так наче мав не 53, а всі 100. Попри те, що через алкоголь я ледь не втратив життя, я нікому не міг пообіцяти, що більше ніколи не заглядатиму до чарки. Звичайно, що публічно я божився, що не питиму, але брехня – це друга натура алкоголіка».

На жаль, містер Гайд вкотре взяв гору над доктором Джекілом. В липні 2000 року Джордж знову напився, хоча, за його власними словами, зайшов до пабу на філіжанку кави. Через два роки Бесту пересадили печінку. Але це не вгамувало екс-Бітла. Він продовжував пити ще більше, ніж раніше. У 2004 році увірвався терпець навіть янголу-охоронцю Беста, Алекс. Вона розлучилася з ним, адже не бачила змісту продовжувати жити з алкоголіком, який не лише випивав, а й часто лупцював її. Якби не Алекс, не факт, що Бест дожив би до 50. Залишившись наодинці зі своїми демонами, в Джорджа ввімкнувся зворотній відлік і він швидко вирушив в футбольний рай, в якому його чекали друзі зі славної команди 1968 року, які принесли МЮ перший КЄЧ.

3 жовтня 2005 року Джорджа було госпіталізовано до лікарні ім. Кромвеля в Лондоні, з діагнозом «гостра ниркова інфекція». Його стан здоров’я оцінювався як критичний. 20 листопада в британському таблоїді «News Оf Тhe World» з’явилася фотографія Джорджа на лікарняному ліжку з його останніми словами: «Не помирайте, як я».

25 листопада 2005 року земний політ Беста був завершений. Йому виповнилось лише 59.  Після смерті Бітла керівництво АПЛ оголосило про хвилину мовчання перед кожною грою наступного туру чемпіонату. Правда на багатьох стадіонах її проігнорували… А замість хвилини мовчання – була хвилина гучних аплодисментів. Так прості вболівальники віддали данину пам’яті одному з кращих футболістів в історії гри. 3 грудня 2005 року, незважаючи на зливу, 100 тисяч людей проводжали в останню путь Джорджа Беста. 22 травня 2006 року, в день коли Бітлові мало б виповнитись 60, «Аеропорт Белфаст-Сіті» отримав нову назву. Відтепер літаки, які прилітають в головне місто Північної Ірландії приймає летовище імені Джорджа Беста. Аеропорти нечасто називають на честь футболістів. Але ж Бест був справжнім Ікаром і таке увічнення пам’яті лише підкреслюю трагічний символізм його життя.