Название / автор: "Строитель Сольнес" / Г. Ибсен Театр: Национальный академический театр им. Леси Украинки Режиссёр: Дмитрий Богомазов Театральная классика – привычный репертуар для режиссера Дмитрия Богомазова. Поэтому неудивительно, что для постановки на сцене Национального театра им. Леси Украинки выбор пал на позднего Ибсена. "Строитель Сольнес" — история о межпоколенческом конфликте: как сюжетно и сценически, так и идейно. А оттенок безумия, ментальной нестабильности персонажей только придает ей остроты.

Далее текст на языке оригинала Зміни наступлять і скоро. Той чи інший з’явиться і заявить: геть з дороги! А за ним будуть усі інші з криками та погрозами: дорогу! дорогу! місце нам! .. Незабаром сюди явиться юність та постукає у двері.

Генрік Ібсен Дві крони коштував вхід на популярні лекції з норвезької літератури романіста Кнута Гамсуна. Слухач за ціною одного квитка в театральний партер міг три вечори слухати, як молодий та нахабний автор єдиного – хоч і надуспішного роману – розносить живих класиків національної літератури: Б'єрнсона, Лі, Хілланда та, звісно, Генріка Ібсена.

Гамсун сам запросив драматурга на заключну, столичну лекцію та відлив Ібсену місце в першому ряду. Три годин романіст доводив публіці, що персонажі Ібсена плоскі (один герой відображає одну рису характеру), а рухають ними зовнішні соціальні конструкти, а не внутрішня психологія. Звинуватив у нерозумінні естетичних бажань молоді та глухоті до тонких коливань душі. Всесвітньо відомий драматург дослухав лекцію до кінця та покинув зал мовчки.

Через рік вийшов "Будівничий Сольнес" – п’єса, яку інакше як новаторською для Ібсена не назвеш. Дійсно, в попередніх, типових для драматурга роботах – як-то "Ляльковий будинок чи то "Гедда Ґаблер" – сюжет побудовано на фундаменті суспільної етики, а норми моралі з незворотністю годинникового механізму рухають героїв до трагедій. Персонажі ж нової п’єси з цієї позиції мов зламані шестерні, майже маргінали. Їх вчинки продиктовані душевними веліннями, а тому іноді здаються анти-соціальними чи навіть аморальними.

Коливання душ тут настільки відчутні, що вони здатні як зводити церкви, так і викликати пожежі. Драматург не відійшов від звичного йому реалізму, та душевний світ персонажів тут напряму взаємодіє з духовним виміром. Номінальний герой буквально відчуває присутність тролів та демонів, які водночас спокушають та допомагають йому… Знайома з лекціями Гамсуна публіка відразу здогадалася, що живий класик зробив п’єсу за рецептом того, хто оцінював творчість Ібсена як "драматичний хворост, що порубано на акти".

Зазвичай герої Ібсена були схожі на тих, хто сидів в театрі на постановках його п'єс. Персонажі "Будівничий Сольнеса" відрізняються від попередніх не за статусною, а ментальною ознакою. Центральною темою нової п’єси стало новомодне та таємниче божевілля. (Пізніше саме за цю роботу Ібсена назвуть "передвісником психоаналізу").

Тут доречна ремарка, що в ті часи ще беззаперечною здавалася ідея, що творчість – це харизма, дар зверху, а митець – лише пензель справжнього Творця. "Мистецтво не має цінності саме по собі – воно походить від Бога і має допомогти нам краще його розуміти" (Жан Кальвін). Відповідно, коли небеса хочуть когось покарати – то вони насилають божевілля. Ця ідея відома ще з античності та присутня у корпусі міфів про Геракла чи знайомого театралам Едіпа. Творчість та безумство вважалися двома сторонами монети та завжди були недалеко одна від одного.

Муки творчості, хворобливі марення та шал молодості – три форми божевілля, що досліджує Ібсен в "Будівничому Сольнесі". Акторська трупа Національного академічного драматичного театру ім. Лесі Українки дозволяє в деталях розглянути цей (анти)соціальним феноменом. Понад століття тому норвежець змішав зі спогадів, надій на майбутнє і теперішніх тупикових станів героїв емоційні коктейлі, які спонукають виходити за суспільні рамки. Режисер Дмитро Богомазов створює умови, щоб актори поводилися так, ніби дійсно прийняли ці психотропні напої.

За творче божевілля відповідає титульний персонаж – Гальвард Сольнес (Олександр Кобзар). Вже в назві твору прихований натяк на розмиту соціальну роль головного героя. Сольнес власник проєктної агенції, але він визначає себе "будівничим". Пишається, що він самоучка, який пізнав професію через практику, а не протираючи штани за партою. Архітектор без диплома – вимираючий вид, що ще здатен поборотись за шмат м’яса.

Зворотнім боком його професійно-творчих вдач стає прихована провина, що ціна його успіхів – це нещастя інших. Помічник Гальварда зістарівся, так і не збудувавши жодного власного будинку. А тепер син підмайстра Рагнар Бронвік (Юрій Радіонов) повинен нести тягар професійної нереалізованості. Так і Кайя Фослі (Діна Андрійчук), бухгалтерка Сольнеса мусить розривати себе між нареченим Рагнаром та коханцем, начальником.

Стрімкий старт кар’єри Сольнес теж оплатив чужими стражданнями. Згорів родинний дім його дружини, померли немовлята-близнюки, був винищений віковий сад. Але Гальвард отримав простір для проєктів (а пізніше й підмайстрів та коханку-бухгалтерку). Дружину ж Аліну ця череда невдач ментально похитнула.

Фру Аліна Сольнес (Наталя Доля) – приклад вже божевілля медичного, яке сучасний психіатр діагностував би як різновид шизофренії. Етапи перебігу хвороби фру описані з довідниковою точністю. Рання латентна фаза з ситуативною симптоматикою, поки Аліна знаходилась в оранжерейних умовах родового маєтку. Приступ, що був спровокований пожежею та смертю дітей. Довгі депресивні фази, які фру Сольнес розганяє відпочинками у санаторіях. Коли ми знайомимося з Аліною, то вона вже плутає реальний світ і марення, дерев’яних ляльок сприймає за живих дітей.

Нестримність молодості уособлює дівчина-фаєрбол фрекен Гільда Ванґель (Ольга Гришина). З Гальвардом вона зустрілась в дитинстві, коли на міських гуляннях він поцілував тринадцятирічну дівчину та пообіцяв "принцесі" подарувати королівство. З Аліною вони познайомились в оздоровчих санаторіях. Енергії юної Гільди вистачає, щоб зсунути масивні, хоч і душевно нестабільні, тектонічні плити інших героїв. Це сила, яку життя ще не встигло приборкати, ще не навчило реагувати на червоні прапорці та знаки "небезпечно". Літній Сольнес сприймає Гільду за вісника майбутнього духовного піднесення. Немолода душа Гальварда дрейфує від відстороненості та холоду дружини до вогню юності: від тієї, що давала опору, до тої, що виб’є ґрунт з-під ніг.

"Будівничий Сольнес" був народжений у конфлікті поколінь. Протистояння молодості та поважної зрілості – той стрижень, довкола якого й обертається фабула п’єси. Вона починається зі сцени прохання до Гальварда дозволити молодому архітектору Рагнару збудувати перший будинок. І закінчується тим, як хитро юність в образі Гільди бере "на слабо" досвідченого пана.

Завдяки зусиллям постановника Петра Богомазова конфліктний фронтир між новим та старим буквально ділить сценічний простір навпіл. Для людей, що читають цей текст зліва направо, зрозуміло, чому саме в лівій, темній частині затаїлося минуле. На рівні художніх рішень там працюють традиційні прийоми – вінтажні костюми, дерев’яні ляльки-маріонетки, антикварні меблі з опіками від пожежі… Все так, як могло б виглядати ще у часи Ібсена.

Відповідно, на правій, спрямованій в майбутнє, частині знаходиться простір юності. В креслярні Рагнара Бровіка мінімалістичний скандинавський дизайн, мерехтять стробоскопи та звучить техно-музика. Те, про що сценографи кінця дев’ятнадцятого сторіччя не могли й помріяти.

Художнє протистояння частин сцени задається нагадуванням про виклик маститому драматургу від молодого романіста. Може скластися думка, ніби й досвідчений режисер Дмитро Богомазов відповідає цією постановкою на "виклик молоді". Як для автора "Лялькового дому" та "Гедди Ґаблер" не було потреби доводити професійну спроможність як драматурга, так і автору нетипових постановок театральної класики як "Коріолан" чи "Кар’єра Артуро Уї" зайвим було б підтверджувати власну режисерську актуальність. Але митці на то й митці, щоб подібно будівничому Гальварду приймати виклики "на слабо".

З іншого боку, постановка Ібсена є органічним продовженням як творчого репертуару Дмитра Богомазова, так і традицій театрального цеху. Для режисера це можливість виконати одну з обмеженого кола шанованих пісень в новому, притаманному саме цьому автору аранжуванні. При цьому всі тонкощі та відтінки обрамлення мелодії зрозуміють тільки справжні поціновувачі, що пройшли горнило класичної театральної освіти. Ті, хто бачить сенс у міжпоколінному переспівуванні з вчителями-попередниками.

З професійного погляду тут все на Національному рівні. Є поважна режисерська робота з класикою. Є ряд художніх прийомів, що доводить вміння як працювати в традиційних стилях, так і в потоці "нової хвилі". Є переконлива гра акторів, які емоційно розкривають персонажів. Вистава як мистецька самоціль зроблена майстерно.

А ось що отримує від постановки Ібсена глядач? Музейний екскурс в психологію та побут норвежців кінця XIX ст. ? Ніби школяр, знайомство з класикою? Згадується, як в лекціях Кнут Гамсун потурав романістові Б'єрнсону, що бере на себе роль не знавця людськи душ, а "народного вихователя" та "педагога для дорослих дітей".

Проблема авторів, які вміло вхоплюють "дух часу", – до яких безумовно належав й Ібсен, – що з кожним роком їх герої з прискоренням віддаляються від глядача в залі. В якийсь момент розрив доходить до того, що емоції героїв ще зчитуються, а сюжетна архітектоніка відносин – не повністю. І історії сприймаються як драматичний зріз минулого, а не щось близьке та дотичне до тебе. Тоді й переходить книга з полиці "містичний трилер" або "психологічна драма" у шафу "класика для студентів театральних вишів".

Нестикування в тому, що "Будівничий Сольнес" задуманий як розповідь про боротьбу сучасності та минулого. Але окрім стильної бадьорої модернової картинки ця постановка має мало спільного з теперішніми драмами. Навіть погляд на творчість та божевілля як прояв милості чи заздрості богів вже здається художньою метафорою, а не етичною парадигмою, як у часи першого виходу Сольнеса на сцену.

Та дещо з тих часів не змінилося. Найсильніший стимул для творця – довести щось своїм колегам. Критичні лекції Гамсуна стали чарівним поштовхом, завдяки якому Ібсен створив найглибші, найпсихологічніші – на думку дослідників – п’єси, починаючи з "Будівничого Сольнеса".

Особливо вдалим, правдивим та запам'ятовуваним вважають персонаж-скандал Гільду Ванґель. Театральний критик Корній Чуковський настільки був захоплений її образом, що називав її "створінням розуму, що пройшло через божевільний кошмар фантазій. Це мрія, в яку часом вірить і сам Ібсен... " Дійсно, а хто ще, окрім драматурга повірить, що у перестаркуватого пана може закохатися молода ексцентрична фрекен?

Та ті дослідники, що вивчали життя Ібсена не тільки за його п’єсами, відмічають, що у Гільди було два реальні прототипи. З вісімнадцятирічною Емілією Бардах у шістдесятитрирічного драматурга зав’язався епістолярний, платонічний роман. А в наступному році, під час написання п’єси Генрік почав неплатонічно зустрічатися з піаністкою Хільдур Андерсен, якої драматург був старший на майже сорок років, і з якою він познайомився, коли фрекен було тринадцять. Тому коли Гамсун закидав Ібсену, що той не відчуває бажань молоді, наймудріше для драматурга було промовчати.

Не знаю, які скелети покояться в шафі Дмитра Богомазова, що йому закортіло поставити саме цю виставу. Можливо, це знак режисерам-наступникам, який зрозуміють лише ті, хто знайомий з історією драматургії.

Глядачеві, що приймає правила театральної традиції і якого захоплюють десятки інтерпретацій вже перевірених часом п’єс, – "Будівничий Сольнес" здасться майстерною роботою, з видовищними декораціями та міцною акторською грою.

А ось ті, хто очікує від театру нових сюжетів та психологічної близькості з персонажами, – можуть бажаного і не знайти. Напевно, сподобається чи не сподобається нова робота Дмитра Богомазова залежить від того, наскільки глядач поблажливий до поняття "театральна класика" і готовий до того, що саме мистецький цех буде нав’язувати йому смак до прекрасного.