На четвертую годовщину стоит еще раз напомнить себе о причинах войны.

Далее текст на языке оригинала. Останні 500 років (XVI-XX століття) були епохою модерних імперій. Імперія як нестабільна система може перебувати у двох фазах: фаза розширення й фаза скорочення. Стабільне існування імперії (СРСР часів Брежнєва) є нетривалим і спирається на унікальний набір умов: світовий порядок, ґрунтований на правилах і домовленостях (система обмеження озброєнь, воєнно-політичні союзи), висока ціна на ключовий експортний товар імперії, відсутність конфлікту поколінь в імперських елітах, відсутність на світовій арені нових претендентів, які кинуть виклик старому гегемону (пастка Фукідіда). За винятком таких нетривалих періодів, імперії або розширюються (іноді дуже стрімко, як захоплення Московією Сибіру й Далекого Сходу), або скорочуються — втрачають колонії, врешті перетворюючись на звичайні національні держави.

ХХ століття стало часом скорочення й зникнення імперій. На початку століття розпалися Османська й Австро-Угорська імперії (ця доля могла спіткати й російську), у другій половині відбулася деколонізація Африки й Азії. Російська імперія залишається останньою великою імперією сучасності (залишимо поза розглядом Китай, де колонії складають незначну частку, та курдське питання). У 1991 році вона пройшла через другий етап розпаду, коли відпали так звані радянські республіки. Але й після цього росія, хоч формально й називається федерацією, продовжує залишатися імперією.

Якщо імперія не розширюється, вона скорочується. Розуміння невідворотності остаточного краху імперії вкупі з образою за розпад СРСР призвело до формування політики відновлення імперії. Росія ще з 1991 закладала на своїй периферії гарячі точки на кшталт Придністров’я, але реальне тестування імперського відновлення відбулося у 2008 у Грузії. Відсутність дієвої відповіді з боку світового співтовариства переконала росію, що колишні імперські території визнаються світом як її виключна зона інтересів, тож відновлення імперії не зустріне спротиву.

Росіяни визнають, що можна було почати з іншої країни — наприклад, з Казахстану. Але без України російська імперія неповноцінна, фактично неможлива. Без України росія була би периферійною варварською імперію, а з Україною вона є силою планетарного масштабу. Тому настав наш час. Звичайно, тут зіграли й інші тригери (криза легітимності режиму, страх демократичного прикладу по сусідству тощо), але ключовий фактор саме цей.

Не пам’ятаю, хто першим сказав, що ця війна є екзистенційною для обох сторін: якщо росія переможе, Україна припинить існування, але й зворотне також правда: якщо Україна переможе, росія припинить існування у своєму імперському форматі. Це буде вже щось принципово інше, як відрізняється Туреччина від Османської імперії, Австрія від Австро-Угорської імперії.

Отже, ключова причина війни — нестабільність останньої імперії, для якої відсутність розширення (в даному випадку відновлення) означає прямий шлях до остаточного зникнення.

Останній динозавр має полювати, інакше здохне.

Але імперії — не біологічні об’єкти. Тут нема неминучого "закону природи", а є вибір еліт та підтримка мас. Немає "історичної неминучості", а є відповідальність суб’єктів. Росія могла деколонізуватися ще на початку 1990-х, але обрала війну з чеченським народом, залякування інших республік, закручування відкручених було гайок, обнулення "параду суверенітетів" та федерального договору, відновлення імперської моделі. З цього моменту траєкторія була зафіксована.

Далі буде.