Моя ежегодная молитва в феврале. Я знаю, что ничего не изменишь. Ничего не вернешь, никого не спасешь. Но каждый раз перед 24 февраля у меня начинаются черные дни.

Далее текст на языке оригинала. Я не вмію з цим боротися і просто чекаю, коли все пройде. Мені хочеться зникнути, втекти чи заснути на кілька днів. Я нервую, зриваюся через дрібниці, мені все здається поганим і я гидка сама собі. І я не розумію, як хтось може спокійно жити в цей час.

Якби знову повернутися до Маріуполя. За день до війни. Ходити містом, розглядати кожен будинок і запам'ятовувати. Фотографувати та гладити стіни.

Зустрічатися очима з перехожими і бажати їм здоров'я. Кожному. Щоби жили довше і не захворіли в холодному підвалі.

За добу до початку війни просити всіх запастися водою, їжею та безстрашністю.

Попередити, що виживуть не всі. Кожен п'ятий загине.

Благати зустрічних: "Їдьте". Просити, переконувати, кричати від безсилля.

Доводити всім, що шмотки не важливі, речі не обов'язкові, гроші – просто папірці, будинки зруйнують рашисти. А триматися треба лише за життя.

Розповідати про авіаудари, обстріли та пожежі. Про те, як все вигоряє вщент. До кістяка. До фундаменту. Про те, що будинки схожі на цигарковий папір, що коливається від вітру. Про могили у дворах та крижану весну. Про звірячий холод та голод, який катує. Про сліпе та чорне від горя місто. Про безнадійне вмирання і божевільний страх, який вбиває, швидше за обстріл.

Розказати про самогубства самотніх, про пошуки спасіння в смерті, про випалену душу тих, хто залишився живим.

За 24 години до початку пекла – забрати всіх дітей. Увезти далеко. Щоб навіть звуків обстрілів їм не було чутно. Врятувати вагітних жінок і стареньких людей. А ще котів та собак.

Охрипнути від крику, доводячи свою правоту і пояснюючи всім, що я не божевільна. І нехай ніхто не повірить і російське вторгення не розпочнеться.

лютий, 2023 рік.

Кажуть, що сьогодні прощена неділя. А ще кажуть, що всесвіт ніколи не прощає вбивць та терористів. Я теж ніколи їх не пробачу.