Украинский шоу-бизнес содрогнулся: в центре громкого скандала оказалась Елена Тополя. Ее интимные фото и видео слили в сеть после попыток шантажа — требовали деньги за молчание. И в этой точке я, как психолог, хочу остановить ленту новостей и задать важный вопрос: почему в обществе до сих пор ищут "вину" жертвы, а не преступника?
Далее текст на языке оригинала Я пишу це не як коментаторка скандалів, а як людина, яка щодня працює з соромом, страхом і виною — з тими емоціями, що залишаються з людиною надовго після того, як новини змінюють заголовки.
На своїх сесіях я пояснюю: інтим — це не слабкість, а зона довіри. Коли її зламують, психіка реагує так само, як на вторгнення в дім. Людина переживає шок, втрату контролю, сором і страх соціального відторгнення. У воєнний час ці реакції посилюються: нервова система і так працює на межі, а будь-яка загроза репутації сприймається як загроза виживанню.
Я завжди раджу своїм клієнтам пам’ятати: сором має власника. У цій історії він не у жінки, чиї матеріали вкрали, а у того, хто шантажує і поширює.
Суспільство часто грає в небезпечну гру подвійних стандартів. Чоловіча сексуальність — "приватна справа", жіноча — "привід для суду". Саме тому подібні кейси так боляче б’ють по самооцінці жінок: на них намагаються повісити ярлик "не такої", "неідеальної", "винної".
І тут важливо проговорити: зріла самооцінка не руйнується від того, що хтось порушив кордони. Вона руйнується від мовчання і самозвинувачення. А от публічне називання речей своїми іменами — навпаки, повертає силу.
Світ уже проходив ці уроки. Дженніфер Лоуренс відкрито говорила, що злив її фото — це сексуальний злочин, а не "скандал". Кім Кардашян пережила публічне цькування, але згодом перетворила вразливість на власну силу. У всіх цих історіях спільне одне: проблема не в тілі, не в інтимі й не в сміливості бути живою.
Проблема — у порушенні кордонів і бажанні контролювати через страх.
Я завжди раджу своїм клієнтам три базові кроки:
Скандали минають. Плітки стихають. А от культура поваги до приватності формується саме в такі моменти — коли ми вирішуємо, на чиєму ми боці. Ця історія — не про інтим. Вона про межі, гідність і зрілу відповідальність суспільства. І якщо ми справді хочемо бути сильними — особливо у воєнний час — нам варто навчитися не роздягати жертву, а називати злочин злочином.