Я все чаще замечаю в социальных сетях и на маркетплейсах новый тренд — так называемые пустышки для взрослых. Их позиционируют как антистресс-девайс, способ быстро успокоиться, снять тревогу, справиться с перегрузкой или "вернуть телу ощущение безопасности".

Далее текст на языке оригинала Зізнаюся, перша реакція у багатьох — подив або навіть внутрішній опір. Але як психолог я вважаю: цей тренд варто розглядати не з позиції осуду чи іронії, а як симптом. Симптом того, в якому стані сьогодні перебуває нервова система сучасної людини.

Пустушки для дорослих — це силіконові вироби, які імітують смоктальний рефлекс. Їх зазвичай продають як:

Важливо розуміти: ці вироби не є медичними, не мають клінічної сертифікації та не належать до доказових терапевтичних інструментів. Їх популярність пояснюється не ефективністю лікування, а високим попитом  — запитом на швидке полегшення в умовах постійного стресу.

Смоктальний рефлекс — один із найперших механізмів заспокоєння, який формується ще у грудному віці. Через нього немовля отримує базове відчуття безпеки, стабільності та контакту зі світом. У цей момент активується парасимпатична нервова система — та частина, яка відповідає за розслаблення й відновлення.

Цей механізм не зникає з віком. Він залишається "записаним" у нервовій системі, тому смоктання й у дорослому віці може короткочасно знижувати напругу.

Але тут я, як психолог, завжди роблю важливе уточнення для своїх клієнтів: це ранній, примітивний механізм регуляції, а не показник психологічної зрілості чи здорового способу подолання стресу.

Поява і масова популяризація пустушок для дорослих дуже чітко збігається з кількома процесами, які я щодня бачу у своїй практиці:

Перші хвилі цього тренду фіксували в країнах із надвисоким соціальним та освітнім тиском, зокрема в Китаї. Звідти він швидко поширився світом через соцмережі — і дуже легко "прижився", бо відгукнувся стану мільйонів людей.

Коли доросла людина регулярно використовує пустушку, щоб заспокоїтися, це зазвичай говорить не про любов до дивних трендів. У моєму професійному баченні це частіше сигнал про:

У психології таке явище ми називаємо регресом — поверненням до ранніх, дитячих способів заспокоєння у момент, коли більш зрілі механізми вже не справляються. Це не патологія і не "інфантильність", а маркер перевантаження.

Пустушка справді може дати короткочасне полегшення. Але як психолог я наголошую: вона не вчить людину справлятися зі стресом. Вона не формує внутрішню опору, не розвиває здатність регулювати емоції, не допомагає усвідомити власні потреби.

Навпаки, у довгостроковій перспективі вона може закріплювати залежність від зовнішнього об’єкта як єдиного способу заспокоєння.

Своїм клієнтам я часто кажу на сесіях: проблема не в самій пустушці, а в тому, чому нервова система дійшла до точки, де їй потрібен такий "швидкий вихід".

Як психолог і психотерапевт я вважаю, що пустушки для дорослих — це не нова норма і не модна забаганка. Це сигнал про те, що значна частина людей живе у стані постійної напруги, не маючи достатніх внутрішніх інструментів для відновлення.

Замість розвитку навичок саморегуляції людина змушена спиратися на зовнішні девайси. Це відображає глибокий запит на безпеку, уповільнення й стабільність — але реалізований найпростішим шляхом.

У своїй практиці я роблю акцент на іншому: розвиток тілесної усвідомленості, навички роботи з тривогою, психоосвіту, навчання розпізнавати сигнали перевантаження ще до того, як нервова система "ламається".

З точки зору психології, ключове завдання — не замінювати регуляцію зовнішніми об’єктами, а повертати людині здатність заспокоюватися зсередини. Саме це є ознакою зрілої, стійкої психіки, яка може адаптуватися навіть у складних умовах сучасного життя.

І ще один важливий момент, про який я завжди нагадую: потреба в заспокоєнні — це не слабкість. Це сигнал.

Наша психіка завжди намагається адаптуватися до умов, у яких ми живемо. Питання лише в тому, якими способами ми це робимо. Пустушка для дорослого — це швидка відповідь на біль, але не розмова з його причиною. І якщо цей тренд викликає у вас відгук, варто не соромитися цього, а поставити собі чесне запитання: що саме у моєму житті зараз перевантажує мене настільки, що я шукаю найпростішу форму заспокоєння? Саме з цього запитання, як правило, і починається шлях до реальних змін і внутрішньої стійкості.