Название / автор: 404. Места не найдено / М. Пенюшкевич Театр: Национальный центр театрального искусства им. Л. Курбаса Режиссер: Мирес Пенюшкевич "404. Места не найдено" – пластический, безмолвный спектакль о жертвах военных преступлений во время оккупации Херсона. Режиссер Мирес Пенюшкевич художественно переосмысливает личные трагедии херсонцев. И эта работа на сцене Центра Леся Курбаса способна не только вызвать у зрителя очистительный катарсис, но и напомнить, против чего защищает тыл наш фронт.
Далее текст на языке оригинала Через одночасну близькість до північної та східної окупованих росією територій Херсон став одним з перших українських міст України, що відчуло повномасштабну навалу росії. Лише щире бажання містян не переходити на сторону загарбника дозволило Херсону протриматися у внутрішньому спротиві вісім місяців та дочекатися визволення ЗСУ.
Достеменна статистика – скільки було вбито, закатовано і взагалі загинуло в Херсоні за час окупації – невідома. Окрім прямих насильницьких смертей в місті вирувала гуманітарна катастрофа. Не вистачало продуктів, ліків, медичних та соцробітників для догляду за важкохворими. Журналісти The Guardian фіксували свідчення волонтерів: "В нас більше загиблих від відсутності медикаментів, ніж від куль". Але яким б великим не було число загиблих під час окупації, люди мислять не статистикою. Ми співпереживаємо чужим індивідуальним трагедіям (які потім і складають безлику статистику).
В пластичній, бездіалоговій виставі "404. Місця не знайдено" режисер Мірес Пенюшкевич сценічно відтворює декілька особистих трагедій херсонців. Його герої – сусіди-родичі з одного будинку: патріотична активістка (Юлія Яськова), молодята, що нещодавно одружились (Марія Катерник і Владислав Дирда), вагітна мати в очікуванні чоловіка (Софія Баюн) з двома малолітніми дітьми (Анастасія Заморока та Єлізавета Павленко), пара похилого віку, що мріяла дожити вік у спокої власної квартири (Дарина Шевчук і Владислав Таран), та їхня молодша дочка. В кожного власна валіза спогадів та надій: і тягти кудись – важко, і викинути – шкода.
Сцена за сценою приходить біда, один за іншим зникають мешканці будинку. Персонажі чіпляються один за одного, пробують спасти близьких і – подібно до Брейгелівських сліпців – ланцюгом летять у прірву історії. У "Ворошиловграді" Сергій Жадан пояснював подібну взаємозалежність: "Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди… Сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають".
До фіналу більшість особистих валіз херсонців перетворяться на надгробки. Під час опору в Бузковому парку розстріляють активістку. Під катування попаде новоодружений чоловік, а слідом зникне і його вагітна дружина. Вагітну мати спочатку зґвалтують, а життя її обірветься – разом із життями її дочок – під час чергового артобстрілу. Найдовша й найстрашніша смерть чекає на подружжя поважного віку – голодна… Залишиться лише молодшої дочки, найлегший. Відтепер цій дівчинці – окрім своїх сподівань – нести ще й спогади про тих, кому не звезло вибратися живим з окупації.
Як притаманно "німим" виставам, основний канал комунікації тут – пластика та тілесні взаємодії. Вивірені рухи між акторами – в постановці хореографки Анастасії Синельникової – дозволяють як розкрити розгалужену історію, так і передати залу тонку емоцію. Окрім тілесності в Центрі Леся Курбаса для цього використовуються всі можливості простору. Разом зі світловими та шумовими ефектами, а також доречно підібраними за атмосферою мелодіями, навіть дверні прорізи та тіні стають спільниками постановника.
Навесні Мірес Пенюшкевич вже презентував пластичну виставу-трагедію "Сандармох": про урочище, в якому було закатовано культурних діячів, названих після "Розстріляним відродженням". Для тих, хто бачив й попередню роботу режисера, помітно, як Пенюшкевич уникає самоповторів. Особливо це видно в спільних за сенсами сценах, як-то "очікування біди" чи "голодні муки". І повторне переосмислення схожих ідей йде на користь виразності та емпатичності виставі.
Важко не помітити вікову особливість акторської трупи. Кожен з артистів навряд чи розміняв третій десяток років. Очевидно, що це пов’язано і з віком Пенюшкевича, який лише того року представив режисерський дебют "Рептилії". Та на сцені емоцію з глядача лицедії вибивають без знижок на молодість, чесним акторським потом. Така вікова диспропорція компенсує тенденцію великих театрів в ролях "до двадцяти" залишати десятиріччями поважних та заслужених артистів "за сорок". В одній з найщемкіших сцен "404" – загибелі старшого подружжя – обом акторам разом менше років, ніж кожному з їхніх персонажів. Але це ніяк не завадило викликати слізну – дослівно катарсичну – реакцію в глядача.
Єдине, що можна закинути виставі, – узагальнення трагедій. Кожна з історій може здатися занадто охудожненою, майже до клішованості. Але вбивства активістів, катування й зґвалтування, гуманітарна криза й обстріли, що продовжуються і до сьогодні, – не вигадка режисера. І вистава Пенюшкевича – не документальне дослідження, а нагадування про звірства росіян, що відбувалися під час окупації.
Навіть через два роки після звільнення Херсон залишається в небезпеці. Зараз херсонців – як і мешканців інших прифронтових міст, як мій рідний Нікополь, – росіяни використовують ніби живі мішені. Артилеристи та оператори безпілотників рф відпрацьовують на людях і автівках атаки балістикою та дронами. Кожен день в Херсоні нові вибухи та жертви.
Та треба не забувати, з якого пекла були звільнені містяни, проти якого зла воює фронт.
Під завісу, певно, в залі не залишилося пари сухих очей. Своєї мети – нагадати про злочини херсонської окупації – вистава "404" досягає. Херсон – одна з незакритих ран сучасної війни, і треба бути готовим, що театральне втручання може виявитись болючим. Але така ноша живих – тягнути в майбутнє особисті валізи мрій та надій, довантажені спогадами про тих, хто вже не побачить Перемоги.