Название / автор: Синяя птица / Морис Метерлинк Театр: Киевский академический театр кукол Режиссер: Игорь Гулый, Лидия Филовская "Синяя птица" - мистическая, философская притча, выдающая себя за детскую сказку. Режиссеры Киевского академического театра кукол Игорь Гулый и Лидия Филовская создали по Метерлинку зрелищный блокбастер для взрослой аудитории. Как приглашение в детство, в место, где мы были счастливы, хотя и не замечали этого.
В некоторых моих маленьких драмах нет ни реалистичности, ни правды, чтобы они выдержали атаку современных актеров; наоборот, восковые или деревянные куклы будут более снисходительными к воображению зрителя.
Морис Метерлинк Далее текст на языке оригинала Спроби знайти рецепт щастя вже неодноразово відзначалися Нобелівською премією. З останніх наукових потуг можна згадати дослідження британця Ангуса Дітона, за яке він отримав Нобелівську премію з економіки 2015 року. Якщо вірити Дітону, щорічний дохід у 75 тисяч доларів (в цінах 2010 року) на домоволодіння – ідеальна сума для щастя. При цьому економіст відзначив, що значний зріст доходу від ідеального - через збільшення фінансових турбот - призводить до зниження емоційного самопочуття.
Та ще на початку минулого сторіччя драматург Моріс Метерлінк видав свою, містично-сценічну інструкцію з пошуку щастя. Подібно чаклунці, що прикидається жебрачкою, "Синій птах" в одязі казки – насправді філософсько-символічний трактат. Це путівник у світи минулого та майбутнього, духовного та матеріального, мертвих та ненароджених. І все для того, щоб повернутись на початок пошуку, у світ людей, буденності.
Метерлінка вважали послідовником письменників точно недитячої тематики – enfants terrible від романтики Рембо та Бодлера. І "Синій птах" був розрахований не на дитячу авдиторію. Тільки доросла публіка могла зрозуміти згадки про жорстокого маршала Базена чи сатиру в персонажах Радості Приватної Власності чи Радості Задоволеного Марнославства. А більш інтелектуально – та містично – збагачені шанувальники знаходили в "Синьому птаху" вже алхімічну та навіть друїдську символіку. За цю фантастичну багатогранність через три роки після першої постановки Метерлінк отримав Нобелівську премію з літератури.
Режисери Київського академічного театру ляльок Ігор Гулий та Лідія Філовська власну версію "Синього птаху" теж орієнтують на дорослу авдиторію, з чесною поміткою "14+". Відсутність вікових обмежень дозволяє не стримуватись у акцентах. Наприклад, в сцені зустрічі дітей з війною – завдяки моторошним лялькам та менш лякаючим деталям сьогодення – режисери наганяють стільки ж жаху, як і в мультиплікаційній антимілітаристичній радянській інтерпретації (що травмувала не одне покоління малечі).
Водночас як художній керівник театру Ігор Гулий використовує "Синього птаха" як виставу-вітрину. Діти не підуть до зали самі, тому треба запевнити батьків: вони отримають задоволення від лялькового театру. П’єса Метерлінка відбувається в декількох фантастичних світах та налічує понад 50 персонажів. Вона містить потенціал, щоб продемонструвати технічні, художні й акторські можливості театру.
Художник Микола Данько для кожного з епізодів створив автентичний фантасмагоричний простір. За вимогами сучасного театру - і жанру казки - оформлення сцен тут видовищні та фотогенічні; а, головне, передають настрій того чи іншого акту. Працюють на розповідь і костюми художника-модельєра Наталії Плиськіної. Кожна із груп казкових персонажів отримала свої особливості наряду. Тому легко відрізнити, належить той чи інший герой до світу людей, душ предметів чи Радощів.
Також різняться й ляльки, що задіяні на сцені. Ляльки долучаються до дійства поступово, як "дивовистіє й дивовистіє" стає історія. Строкатість сцен та персонажів дозволяють показати все різноманіття місцевих лицедіїв: невеличких маріонеток, середніх гапітно-тростинних ляльок, ростові екземпляри з ляльководами всередині та триметрових тростинних "акторів". І передавати емоції в такий засіб, заставити глядача співчувати ляльці – це окремий вид мистецтва.
Симбіоз ляльководства та традиційного акторства – певно, найсильніша сторона вистави. Головні герої Тільтіль (Артем Метельський) та Мітіль (Катерина Шевчук), - які виконують завдання феї Берилюни (Вікторія Огродня), - вимушені постійно взаємодіяти з казковими персонажами, що представлені ляльками. І ця комунікація людини та механіки римується з ідеями першоджерела - взаємодії антиподів: світла та пітьми, вже мертвого та ще ненародженого, світу матеріального та духовного.
Нехай глядача не вводить в оману казковість наративу. Як у пігулці: інфантильна фантастичність - необхідна цукрова оболонка, без якої неможливо було б проковтнути гіркий "секрет сутності речей і щастя". "Синій птах" – це доросла історія з фльором надмодної для свого часу езотерики та окультистики. В Європі п’єса виявилася настільки популярною, що про маніакальне захоплення її постановками писали фейлетони.
Орієнтування на дорослу авдиторію дозволяє не тільки реалізовувати емоційно-сміливі художні рішення й популяризувати ляльковий театр, а ще працює й на надзадачу вистави. Не треба бути Робертом Ленґдоном - професором семіотики з романів Дена Брауна, - щоб зрозуміти, що полювання на Синього птаха – алюзія на пошук щастя. А як зробити дорослого - хоча б ненадовго - щасливим? Напевно, повернути в місце, де йому вже було добре. Наприклад, у дитинство.
На два акти дорослий глядач стає свідком архетипічної казки, яку поставили саме для нього – дорослого глядача. Тут можна познайомитись зі світом мертвих або потрапити у вимір вищих Радощів. Тут можна – ризикуючи життям – відправитись у тонкі, духовні світи лише тому, що тобі обіцяли мотоцикл. Бо це казка, а у казці можна все. Навіть знов стати безтурботним та щасливим.
"Синій птах" від Київського академічного театру ляльок притягує глибоким першоджерелом від Нобелівського лауреата, сценічно-костюмованою виразністю та майстерною взаємодією акторів й ляльководів. Режисери Гулий та Філовська створили ляльковий блокбастер, який справляється і з практичною, і з художньою задачею вистави. Практичною – заохотити глядача до лялькового театру, показати, що він може бути цікавим не тільки дітям. А художня задача "Синього птаха" - на дві години повернути у дитинство; у часи, де не треба було щохвилинно відшукувати щастя.