Когда я вижу в западных медиа тексты о том, что "украинцы потеряли веру в Зеленского" и поэтому нашу страну ожидает невероятное поражение, я практически не сомневаюсь, что их пишут именно те люди, которые "поверили" в Зеленского в первые недели большой войны и никогда не интересовались Украиной как таковой. Поэтому они не способны понять, что настоящие проблемы начнутся тогда, когда украинцы потеряют веру в Украину и ее необходимость им и их детям – конечно, я говорю о тех украинцах, для которых это имеет значение.

Далее текст на языке оригинала. З багатьма так званими російськими лібералами дискусії щодо того, на кого напав Путін, я веду з перших днів великої війни. Для них все однозначно – Путін напав на молодого й популярного Зеленського з заздрощів. Україна для цих людей – просто "демократичніша" версія Росії, в якій якійсь божевільні іноді говорять незрозумілою мовою. Ну і Путін хоче прибрати цю версію до рук і помститися Зеленському.

Ніде правди діти, наші державні інституції також сприяли цьому ототожненню людини з державою і у перші місяці війни я змушений був безліч разів відповідати на питання, чи вважаю я, що виступи Зеленського у парламентах і створили бажання допомогти. І я безліч разів пояснював, що якщо не було б військового опору і Бучі, ці виступи – хто б їх не читав – ні на що б не вплинули від слова взагалі. Але мені вперто не хотіли вірити: колишні радянські люди та їхні нащадки зациклені на постаті вождя. І не розуміють, що не можна робити державу і націю заручниками чиєїсь внутрішньої чи зовнішньої популярності.

Адже британці воювали не за Черчилля, а за свободу Британії – і благополучно позбулися свого прем?єра часів війни у перші ж дні миру. Багато хто вбачає в цьому чорну невдячність, а я якраз бачу єдино можливу логіку.

Бо очільник держави часів війни – просто чиновник, який має ефективно забезпечити виживання і перемогу країни. Не менше, але й не більше. А після війни ми маємо право йти далі і з іншими людьми. Ми маємо дбати про країну, а не про нього.

А чи може бути інакше, коли перемогу здобувають заради очільника та його популярності і він використовує цю перемогу з власними політичними цілями?

Звичайно ж може і ми знаємо прізвище такого переможця. Це генералісимус Радянського Союзу Йосип Віссаріонович Сталін.