11 июля 2025 года в Польше будут отмечаться сразу две мемориальные даты: Национальный день памяти жертв геноцида, совершенного украинскими националистами над гражданами Второй Речи Посполитой [Narodowy Dzien Pamieci Ofiar Ludobojstwa dokonanego przez ukrainskich nacjonalistow na obywatelach II RP], установленный постановлением Сейма 2016 года, а вместе с тем Национальный день памяти о поляках – жертв геноцида, совершенного ОУН-УПА на Восточных Кресах Второй Речи Посполитой [Narodowy Dzien Pamieci o Polakach – Ofiarach Ludobojstwa dokonanego przez OUN-UPA na Kresach Wschodnich Ii RP], основанный законом от этого года.

Далее текст на языке оригинала. Перший документ Сейму вів мову про 1943-45 роки і як жертви в ньому фігурували "громадяни Другої Речі Посполитої", що їх налічили понад 100 тисяч осіб. А цими громадянами могли бути, порад із етнічними поляками, й етнічні чехи, юдеї, фольксдойчі та й самі українці. А от уже в законі, як зазначено на Facebook-сторінці Сейму, йдеться виключно про поляків: "У 1939-1946 роках українські націоналісти… вбили понад сто тисяч поляків, переважно мешканців сіл, знищили їхнє майно і змусили сотні тисяч поляків покинути Східні Креси Другої Речі Посполитої". Усі іноетнічні жертви (були вони насправді чи ні, питання інше) кудись "випарувалися". І, нарешті, своєрідна "родзинка": друга стаття закону дослівно сформульована так "Національний день пам’яті поляків – жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої, є державним святом".

Коментувати цей закон не стану. Певен, знайдеться чимало охочих кваліфіковано зробити це. Логіка Сейму потрясає: не НКВД й SS, не німецькі нацисти і російські більшовики, а українські націоналісти були головним злом! Схоже, ідеальною владою у Києві для нинішньої Варшави були б Янукович і Медведчук… Зауважу тільки, що "Східні Креси" – то спершу окупована, а потім колонізовувана другою Річчю Посполитою українська, білоруська та литовська територія. Ситуація з "кресами" має певну історію. Британський прем’єр Девід Ллойд-Джордж у спогадах писав, що у 1919 році польські представники на Паризькій (або Версальській) мирній конференції неодноразово порушували питання про повернення Польської держави до кордонів навіть не 1772 року, а XVII століття, щоби включити в них Україну. Ллойд-Джордж назвав польських делегатів "імперіалістами", а у спогадах іронізував з приводу апетитів держав, які, заледве з’явившись на політичній карті, вже зазіхають на чужі території.

Сучасний дослідник Жан-Батіст Дюрозель у своїй уже майже класичній "Історії дипломатії від 1919 року до наших днів" підтверджує це: "Чимало поляків хотіли повернення кордонів 1772 року і навіть захоплення всієї України". Щоб угамувати апетити Варшави та випередити небезпечні воєнні конфлікти, 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила "Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі", згідно з якою лінія кордону мала проходити від Німану і до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу. Щодо Галичини, вже окупованої польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, запропонувала два варіанти: "лінія А", кордон проходить західніше Львова, в основному по Сяну, "лінія Б", дещо східніше Львова – і до Карпат. А влітку 1920-го британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант з "лінією А" східною межею Польської держави ("Лінія Керзона"). І "Декларацію", і заяву Керзона Варшава проігнорувала.

Утім, урешті-решт Волинь і Східна Галичина наче й одержали статус складових Речі Посполитої. Чому "наче"? Варшавський договір або "договір Пілсудський-Петлюра" від квітня 1920 року містив згоду УНР на анексію Волині, натомість Річ Посполита визнавала право українського народу на власну державу. "Річ Посполита Польська визнає верховною владою УНР Директорію незалежної Української Народної Республіки з головним отаманом паном Симоном Петлюрою на чолі… Український уряд зобов’язується не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти Польщі. Ці ж зобов’язання бере на себе уряд РПП стосовно УНР". А Східна Галичина перейшла під юрисдикцію Речі Посполитої за рішенням Ради послів Франції, Італії, Японії і Великої Британії від 14 березня 1923 року за умови, що цим українським етнічним землям буде надано статус автономії.

Годі й казати, що Варшава не виконала цих угод: УНР була зраджена, Польща уклала з Совєтською Росією у 1921 році Ризький договір про поділ України, а Східна Галичина не отримала автономію, на неї чекала "пацифікація". Відтак польська окупація Волині та Східної Галичини, яка переросла у масштабну колонізацію, стала фактом. Зазначу, що на Волині частка україномовного населення за переписом 1897 року перевищувала 70%, а ще було там чимало російськомовних українців, головним чином у містах. Власне, етнічною українською територією була й Холмщина (читайте спогади дружини Микити Хрущова Ніни Кухарчук, яка народилася і жила там до Першої світової війни; не випадково Хрущов прагнув створити в УРСР Холмську, а ще й Берестейську області, але Сталін не дозволив).

Утім, Кремль вміло використав факт наявності "Лінії Керзона", у вересні 1939 року відмовившись від чималого шматка польської етнічної території між Бугом і Віслою, відвівши звідти війська та зупинившись на цій лінії. Претензій до нього з боку Британії та США не було – крім вимоги денонсації Пакту Молотова-Ріббентропа. Він і був денонсований після нападу Третього Райху на СССР 30 липня 1941 року. У Лондоні польський прем’єр генерал Сікорський і совєтський посол Майський підписали угоду, пункт перший якої зазначав: "Уряд СССР визнає совєтсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу". Наївні, якщо не сказати більше, керівники уряду у вигнанні повірили, що вони повернули собі свої колонії на схід від "Лінії Керзона". Але ж жодні зміни в Конституції СССР і конституціях УРСР і БССР не були зроблені, а конституційні документи мають вищу силу, ніж міжнародні угоди. Тож Сталін зумів поманити поляків "східними кресами", використавши їх як ударну силу проти українських націоналістів, себто борців за незалежність України, яких він справді боявся. А сьогодні Путін, видається, зумів перейняти естафету, адже саме порушення питання про "східні креси" вигідне тільки йому. Чи, може, він пообіцяв ці території комусь у нинішній Речі Посполитій? Так Сталін їх теж наче обіцяв, а в підсумку не дав ані східних територій, ані реальної незалежності полякам… А тепер – про головне. Друга Річ Посполита виглядає наразі в очах переважної більшості поляків явищем "білим і пухнастим", такою собі оазою істинної польськості. Проте чи так е? Не стану вдаватися в деталі, зупинюся лише на одному сюжеті – про те, як друга Річ Посполита асистувала Гітлеру.

Перші контакти та таємні домовленості між керівниками Третього Райху та другої Речі Посполитої припадають на 1934 рік; ішлося про спільні дії у разі "визвольного походу" Червоної армії до Європи. За це дорікати польським лідерам не можна: загроза з боку Совєтського Союзу була цілком реальною, ОҐПУ відправило за колючий дріт ҐУЛАҐу, а частково фізично знищило за звинуваченнями у "підготовці польської інтервенції" тисячі етнічних поляків, які були підданцями Кремля, а заодно – десятки тисяч "завербованих" ними українців. Сама ж Німеччина на той час була достатньо мілітарно слабкою потугою; та й перша хвиля нацистського терору в ній уже зійшла до мінімуму, і майже ніхто у світі – крім Черчилля, Троцького та ще кількох відставних на той час політиків, які розуміли єство тоталітаризму, – не думав, що Гітлер невдовзі наважиться спробувати реалізувати свої загарбницькі плани.

А от Кремль і Комінтерн – його слухняне знаряддя – свої плани втілювали у життя. В ухваленій у другій половині 1920-х резолюції Комінтерну було сказано чітко й однозначно: "Червона Армія – головна зброя робітничого класу – має бути підготовлена так, щоб виконати свою наступальну місію на будь-якій ділянці фронту. Кордони ж цього фронту в найближчу чергу визначаються межами всього материка Старого Світу". Підготовлені Комінтерном та Луб’янкою комуністичні бойовики встигли у 1920-30-х повоювати у Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Іспанії, Індонезії, Персії і навіть у Бразилії, намагаючись спрямувати соціальні протести та національно-визвольні рухи у найрадикальніші річища.

Кремль відверто прагнув реалізувати гасло офіційного комінтернівського гімну: "Наш лозунг – всемирный Советский Союз". У Варшаві ці наміри викликали серйозну тривогу: якою би недосконалою у порівнянні з передовими арміями не була Червона армія, але вона переважала Військо Польське за всіма параметрами, крім хіба що бойового духу (готовність всіх бійців і командирів дружно померти "за Родину, за Сталина! " – це міф). У Червоній армії вже пройшли випробування на маневрах повітрянодесантні підрозділи, формувалися два механізовані корпуси по півтисячі танків кожен, існували окремі танкові підрозділи та частини, дві сотні важких бомбардувальників ТБ-1 готові були скинути свій вантаж на ворога. А совєтський ВПК саме 1934 року вже виходив на крупносерійний випуск танків Т-26, Т-28 і БТ-2 та найбільшого у світі бомбардувальника ТБ-3. Вистачало і щедро насичених кулеметами, легкими гарматами та панцерниками кінних дивізій. Тож Пілсудський мав підстави для співпраці з Гітлером для відбиття совєтської агресії.

Утім, у 1935 році у зв’язку з політичними змінами у Речі Посполитій і на міжнародній арені ці контакти урвалися, а домовленості втратили силу.

Зближення другої Речі Посполитої з Третій Райхом знову стало актуальним 1938 року. Мілітаризація Німеччини була в розпалі; Гітлер готував аншлюс Австрії, потім провів його, а через півроку домігся приєднання Судетської області. А знекровлена репресіями Червона армія стала нездатна вести наступальні бойові дії, що наочно довели її зіткнення з японськими військами біля озера Хасан улітку 1938-го. За цих обставин друга Річ Посполита, яка вважалася союзницею Британії та Франції, почала змінювати свої геополітичні орієнтації, шукаючи ласки у Берліні.

Отож 23 лютого, коли на політичному обрії постав аншлюс Австрії, Юзеф Бек, міністр закордонних справ Речі Посполитої, на переговорах із "наці №2" Герингом заявив про готовість рахуватися з "німецькими інтересами" в Австрії та підкреслив зацікавленість Польщі у "чеській проблемі" (лексика дуже схожа на нинішню рашистську, чи не так? ). Ну, а далі йде справжній "історичний сюр": разом із "чеською проблемою" представники двох держав обговорювали й "українську проблему". Скажімо, 11 серпня у бесіді з польським послом Липським німецька сторона заявила про розуміння "зацікавленості" другої Речі Посполитої в територіях УРСР.

Поширеною є думка, що Чехословаччина у 1938 році здалася Гітлеру без бою. Це не так: з травня по вересень чехословацькі військовики билися з місцевими нацистськими заколотниками та німецькими "добровольцями". За повідомленнями чеських газет, з польської території проти Чехословаччини тоді теж діяли німецькі диверсійні загони, а в самій Речі Посполитій до цих загонів відкрито вербували етнічних німців. Тим часом уряд Польщі, маючи на меті "розв’язання Тешинського вузла", вигідне йому, зосередив у цьому районі значне військове угруповання, включно з танковою бригадою. Президент Чехословаччини Бенеш намагався розрядити ситуацію, надавши полякам Тешина неабиякі права, але одержав відмову.

У вересні 1938-го Річ Посполита, копіюючи дії Третього Райху, створила на своїй території "Тешинський добровольчий корпус"; загони цих бойовиків переходили кордон, влаштовуючи збройні провокації і диверсії. 19 вересня, коли на повну силу вже буяла Судетська криза, Липський передав Гітлеру думку уряду Речі Посполитої, що Чехословаччина, мовляв, є штучним утворенням і підтримав угорські претензії на територію Закарпаття. Наступного дня Гітлер заявив Липському, що в разі воєнного конфлікту Польщі с Чехословаччиною через Тешинську область (яку Варшава вже пробувала повністю приєднати у 1919-20 роках, але арбітраж Антанти поділив її між двома державами) Райх стане на бік Речі Посполитої. Ще через день, підбадьорена підтримкою Гітлера, офіційна Варшава спрямувала Празі ноту з вимогою розв’язання проблеми польської національної меншості в Тешинській області, а ще через добу – висунула Чехословаччині ультиматум з вимогою передати Польщі землі з польським населенням (хоч там воно було меншиною, але ж фігурувало гасло: "Де є поляки, там Польща! "). 29 вересня німецькі і польські військовики домовилися про лінію розмежування в разі початку воєнних дій, а наступного дня, негайно після оприлюднення Мюнхенської угоди, Варшава висунула Празі новий ультиматум – про негайну передачу їй усієї Тешинської області. 1 жовтня Чехословаччина поступилася і передала Речі Посполитій область, де мешкали 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів… Але апетити офіційної Варшави цим не вгамовувалися. Вона у грудні 1938-го остаточно припинила політику "нормалізації" відносин з українцями – громадянами Речі Посполитої та повернулася до політики агресивної колонізації Волині, Галичини, Холмщини й Берестейщини. Тоді ж польські дипломати почали зондаж стосовно спільних дій із Німеччиною в прогнозованій ними через кілька років війни між Гітлером і Сталіним, при цьому постійно наголошуючи на "політичних цілях Польщі на сході", ведучи мову про Україну. Тоді ж аналітики Головного штабу Війська Польського подали доповідну (опубліковану в 1968 році) про те, що під час майбутнього "поділу Росії" Річ Посполита "не повинна залишатися пасивною".

Прийшов 1939 рік. Репресії проти українців посилилися, особливо лютували прикордонники, які стерегли рубіж з Карпатською Україною (тоді вона ще мала автономний статус). А 26 січня в бесіді з фон Ріббентропом Юзеф Бек відверто заявив: "Польща претендує на Радянську Україну та на вихід до Чорного моря". На початку березня польське командування закінчило розробку плану війни проти СССР під назвою "Схід" ("Wschod"). А у середині березня польські стражі кордону або самі розстрілювали українських втікачів із Закарпаття (у ці дні після кривавих боїв повністю загарбаного Угорщиною), або видавали їх угорським союзникам, охоче фотографуючись на гірських перевалах разом із вояками диктатора Горті, які щойно вийшли на нову лінію кордону. В тому числі й над тілами вбитих українців, які воювали в лавах "Карпатської Січі".

Усю цю політику Юзеф Бек прикривав публічними виступами, де пишномовно наголошував: "Ми в Польщі не знаємо, що означає мир за всяку ціну. Тільки одна річ в житті людей, народів і держав безцінна. Тою річчю є честь". Цікаво розуміли честь лідери другої Речі Посполитої… Але настав момент істини. Побавившись із керівниками другої Речі Посполитої та змусивши їх дискредитувати себе в очах західних демократій, Гітлер 20 березня висунув до Польщі територіальні претензії, а 21 березня Ріббентроп їх підтвердив; у разі задоволення цих претензій Польща де-факто виявилася б відрізаною від Балтики. Варшава в паніці закликала на допомогу західні демократії. Та ставлення до неї стало вкрай неоднозначним, навіть серед переконаних противників гітлеризму.

Пізніше Черчилль так писав про цей період і його сумні наслідки для другої Речі Посполитої: "У 1938 році, через таке незначне питання, як Тешин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії й у США, які повернули їх до єдиного національного життя і допомоги яких вони повинні були скоро так сильно потребувати. Ми побачили, як тепер, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні і розоренні Чехословаччини… Й ось тепер Англія, ведучи за собою Францію, пропонує гарантувати цілісність Польщі – тієї самої Польщі, яка лише півроку тому з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні і знищенні чехословацької держави". Так, гарантії друга Річ Посполита отримала, проте попередній період істотно вплинув на громадську думку Британії і Франції – у несприятливому для поляків сенсі, що не раз проявилося під час війни.

…На перший погляд, два чільних сюжети цієї статті – щодо "східних кресів" й "асистування Гітлеру" – між собою безпосередньо не пов’язані. Насправді – дуже щільно пов’язані.

Друга Річ Посполита уявлялася її еліті як така собі імперія "вроджених панів" із колоніями на схід від "Лінії Керзона", заселеними "тутейшими" (слово "українець" не толерувалося в офіційній лексиці, в крайньому разі – "русин"). Співпраця ж із Гітлером ґрунтувалася на спокусі мати ще більше колоній, бажано всю Україну. А Волинська трагедія, нищення українців на Берестейщині, Підляшші, Холмщині, у Львові та на Львівщині у 1942-47 роках стали наслідками прагнень утримати у складі цієї імперії названі землі за будь-яку ціну. На щастя, нині до союзу з дияволом не дійшло, але "жадібність гієни", схоже, нікуди не поділася.