Когда Путин в очередной раз вспоминает что "русские и украинцы один народ" или Латынина призывает уважать "русские корни Украины", украинцы привычно отвечают "не дождетесь", чтобы после этого гневного ответа выйти на улицы переполненных чужим языком родных городов. С каждым годом войны шок от ее первых месяцев и желание разговаривать на украинском "в знак протеста" уступает привычному бытовому комфорту и напоминанию о Конституции. И чем ближе к городам, которые Россия запланировала превратить в руины, тем больше русского...

Далее текст на языке оригинала. Хтось скаже що все це – еволюція, не треба переживати. Головне – державна політика і правильний омбудсмен (хоча, як бачите, із цим у нас також намічається проблема). Але Україна – держава, у якій сім?я завжди панує над будь-якими намірами влади. Якщо ви сьогодні говорите з вашими дітьми російською, якою мовою ці діти будуть сьогодні дивитися мультфільми, а завтра – дивитися фільми і читати книжки? Чи може ви думаєте, що в умовах "образи" на Росію у нашій країні з?явиться якась особлива російськомовна культура "для своїх"? Серйозно? Ви й правда не розумієте роль, яку Німеччина відіграє у культурному просторі Австрії чи німецьких кантонів Швейцарії? І так, на цьому просторі все спільне – від поп-музики і літератури до путівників по нічних клубах.

Хоча австрійці і швейцарці й не вважають себе німцями.

Причинно-наслідковий зв?язок – не наша сильна сторона. Так що просто повірте на слово: якщо якась мова залишається мовою вашого побуту і сімейного діалогу, вона візьме своє у культурі і свідомості – і ніяка держава вам не допоможе. Держава може ухвалити закони і перейменувати вулиці, але якщо ви не зробите зусиль над самими собою, Україна у майбутньому буде країною Пушкіна, Путіна і Латиніної, а не країною Шевченка, Лесі і Шептицького.