Сьогодні, коли путінська росія написала власну псевдо-історію "Отечественной войны", яка АБСОЛЮТНО не відповідає дійсності, варто й нам нарешті презентувати світу історію УКРАЇНСЬКОЇ Другої світової війни.
А нині моя рекомендація для тих, хто прагне зрозуміти і осягнути страшну правду про Другу світову, прочитати "Щоденникові записи" Олександра ДОВЖЕНКА.
Нагадую, що дружина Олександра Довженка Юлія Солнцева передала державі зібраний нею архів чоловіка при умові обмеженого доступу, зокрема до щоденникових записів на 50 років, тобто до 2010 року. Про мотиви такого рішення можуть написати його біографи, я ж лише нагадаю, що ПЕРША повна наукова публікація "Щоденникових записів" Олександра Довженка вперше побачила світ в 2013 році. Видання було здійснене видавництвом "Фоліо" за згоди Федерального архівного агентства РФ та Державної архівної служби України. Найактивнішу участь у реалізації цього проекту взяв відомий український кінознавець та сценарист Сергій Тримбач.
А нині пропоную Вам низку думок та висновків щодо КРИВАВОЇ, МОТОРОШНОЇ і СТРАШНОЇ правди про ВІЙНУ для УКРАЇНИ від Олександра ДОВЖЕНКА.
"Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася на священну реліквію переможця. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…" "Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться про жирних прифронтових установах, все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі замість сильних срак…" "Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви і страждання народа і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний Побідний советський котел, а на рахунок украінців ціми ж таки руками випреться штучно утворена гитлерівська петлюрівщина і антисемітизм з усіма наслідками м?ясорубок - краще б мені вмерти і не знати більше людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми…" "Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить вчителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів - вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фаху. Напрактиковані почище німців, ще з тридцять сьомого року".
"Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", - розповідав мені…" "Страшну, незабутню, жахливу картину уявляв собою Крещатик… Потім я розпитав ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, оставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових геростратів.
Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом із нашими обивателями, що йшли, звичайно, не в щот. Але я про се нікому в житті не скажу, бо слідує говорити, що поруйнували наш "прекрасний милий Києв фашисткие изверги. І що Лавру…висадили в повітря теж вони".
"Написати главу до оповідання, як ми звільнили Київ од німців, забирали для себе квартири у нещасних наших людей… Як похватали енкаведисти і енкагебисти всі кращі будинки міста…" "Світе мій убогий. Покажи мені, де на тобі пролилося ще стілько крові, як у нас на Вкраїні. Нема другої України. Нема".
"Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нам нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема вчених, обмаль майстрів. І коли я чую обвинувачення за "Україну в огні" в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі…" "Україна втратила під час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною точністю…Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимося. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише і 1950 році.
Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни…вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, щн 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік…" І додам цікавий запис від 5 грудня 1954 року.
Це про правдиве життя народу повоєнної радянської України:
"В общем, люди в колхозе замкнуты и невероятно скрытны. Вы не можете проникнуть в их подлинную жизнь. ОНИ НЕ ВЕРЯТЬ НИКОМУ. Очень умны. Все знают из радио, газет и от детей.
И словно стары все до одного.
Невеселы.
Тихи.
Бедны.
Малоприветны.
Нет смеха, нет веселья, нет песен на улицах, как было когда-то.
Есть водка, пьяная брань и тишина…" Пам?ятаємо нашу історію!
Вивчаємо уроки Другої світової війни!