Таня, скажите всем, что мы ждем! Пусть никто не думает, что мы сдались! — именно так начался мой разговор с бывшей одногруппницей из медучилища (да, я к филфаку Херсонского универа закончила медучилище) она работает медсестрой в херсонской больнице. Она хотела, чтобы Украина знала: там, в городе, который тогда еще был под оккупацией, медики не изменили своим.

Далее текст на языке оригинала У нас тут тотальні 90-ті, Таню. Люди продають усе, що мають. 20 радянських прокладок за 120 гривень! Продукти за захмарними цінами. Але найгірше — це страх і постійний контроль. Я живу на острові, і кожен день, коли їду на роботу, бачу, як росіяни витягують хлопців з автобусів і просто б'ють. А ми нічого не можемо зробити — у них автомати. Вони забирають телефони, і видно, як у кишенях уже по 4-5 штук.

Інтернет зник. Наша остання точка зв’язку на Суворова довго протрималася, але зрештою окупанти розігнали людей і побили тих, хто підтримував зв’язок. Тепер Херсон у інформаційній темряві. За російськими паспортами стоять лише пенсіонери, бо їм просто нема за що жити — діти виїхали, а самі вони залишилися без засобів до існування. Але більшість херсонців чекають.

Ми з чоловіком відправили доньку у безпечне місце, а самі залишилися — у нас тут старенькі батьки. Як їх кинути? Як вони житимуть без нас?

В лікарні важко. Лікарів багато виїхало ще в березні, залишилися переважно медсестри. Але тепер деякі лікарі, які були у відносно безпечних містах, розповідають, як вони тут "переживали обстріли". Але ж цього не було!

Не треба брехати!

Медичних поставок немає. Максимум, що ми можемо зараз зробити, — це прооперувати щитовидку чи якусь просту онкологію. Зарплат немає, але ми щодня ходимо на роботу. Ми не здалися, Таню. Розкажіть про це всім!

Коли вдарили по Антонівському мосту, ми всі вибігли до вікон лікарні. Ми раділи! Ми відчули, що нас не покинули.

Нам було важко. Дуже важко. Але ми не зрадники. Ми вдома. Ми просто чекали своїх.

Херсон — це Україна.