Якщо ти хочеш убити в собі радянську людину, тобі потрібно вбити в собі радянське і пострадянське уявлення про професійні спілки. Так-так, саме про професійні спілки. Як це не дивно, згубний вплив їхнього радянського і пострадянського оприявлення псує розуміння про те, яким має бути цивілізований соціальний діалог і чим саме мають займатися профспілки — коли Україна вже от тридцять три роки як повернула свою незалежність, що її ми, втім, виборюємо лише впродовж останніх одинадцяти. Не просто псує, а докорінно підміняє поняття про них, як про унікальні об?єднання громадянського суспільства із своїми неповторними рисами, структурою, метою та функціоналом.
Для нас це величезна проблема — і звичайно, найбільше це відчувається у процесі розбудови військової профспілки, просто через те, що це нове віяння, яке перебуває у майже цілковитому оточенні цієї спаплюженої радянцями культури.
Власне, про культуру. Формуванню уявлення про те, що діяльність профспілки полягає не у правозахисті, а у цукерках для дітей на Новий Рік і путівках до санаторіїв та таборів (тут радянці ціле слово зіпсували, бо в Україні воно асоціюється не з відпочинком, розвагами та навчанням, а з далеким Сибіром, на якому і зараз відбувають ув?язнення українські військові, узяті в полон прибульцями з ворожої росії), совкова культура профспілкового руху посприяла максимально. Якщо бути відвертою, як вчительська дитина, я теж завжди отримувала якісь пакунки на свята і додаткову порцію жалості — іноді дуже неочікувано. Суспільство часто пропонує жалість замість боротьби за права. Але саме, коли ми в усвідомленому дорослому віці на це ведемося, тоді й самі стаємо учасниками цієї підміни понять.
Навіть якісь гучні профспілкові кейси, де вдавалося хоча б частково встановити справедливість (а їх насправді достатньо в сучасній історії) ми радше відкидатимемо на догоду пам?яті про дивні плюшки минулого і надії на примарні плюшки майбутнього.
Понад це — ми швидко стаємо залежними навіть від таких подачок (оплачених з наших внесків, ясна річ).
Це як синдром вивченої безпорадності — коли людина на основі травматичного досвіду робить висновок, що не може контролювати щось або впливати на події, які відбуваються з нею. У такому стані вона не робить спроб поліпшити своє становище навіть тоді, коли має таку змогу.
Синдром можна подолати, якщо поступово почати діяти та пробувати впливати на своє життя. У тому випадку, про який пишу я, це дещо більше, ніж впливати тільки на своє життя. Це про самоорганізацію в більший організм, про незалежне існування цього організму, про самофінансування, про взяття відповідальності не лише за себе, а й за реального ближнього. Це буквально не про те, що ти можеш отримати, а про те, що ти можеш вкласти у розбудову нової цивілізованої української культури, яка обов?язково матиме позитивний вплив і на твоє життя також.
Це про вигоду, яка полягає не у тому, щоб видобути якесь скороминуще благо для себе, але у тому, щоб видобути благо спільне — Перемогу, мирне і справедливе майбутнє країни, модернізовані системи управління. З іншого боку, у такому випадку це спільне благо буде і твоїм особистим, адже ти зокрема будеш його кінцевим бенефіціаром. Питання лише в тому, чи хочемо ми цього блага і чи готові вийти із мимовільного або усвідомленого самоусунення від справ. Або ж готові й далі жити минулим в очікуванні новорічного набору солодощів, й вишукуючи потім в ньому хоча б одну їстівну цукерку.