Українські артисти розповіли сімейні історії про Голодомор На малій сцені палацу «Україна» горіли свічки і на столі стояв великий випечений хліб, від якого кожен, хто був присутній в залі, відривав шматочок і їв, згадуючи і поминаючи невинно убієнних українців в 1932-33 роках.
Це поминальний захід організувала президент арт-агентства «Територія А» Анжеліка Рудницька, яка одночасно була і ведучою цього заходу.
- День пам'яті жертв Голодомору - важка і страшна тема нашої історії. Її і не хочеться зайвий раз згадувати, і не можна забувати. Тому ми вирішили цей день провести разом з вами, щоб стати ще сильніше, сконцентрувавшись на нашій силі духу, а також згадати ту історію, яка не змогла зламати українців. Ми сьогодні будемо згадувати про мертвих заради живих. Наша сьогоднішня акція благодійно-просвітницька. Ми не тільки наповнимося світлом нових знань, а й станемо благодійниками, так як за гроші, які ми сьогодні зберемо на допомогу лежачим хворим, які перебувають у Станиці Луганській, ми придбаємо життєво необхідні їм речі. А саме: холодильник та постільну білизну, - почала свій виступ Рудницька.
Капелан отець Сергій, вийшовши на сцену, почав згадувати розповіді своїх рідних про трагедію, що сталася в Україні 32-33 роках.
- Моя історія пов'язана з голодомором. Я народився в Мурманську, це в Росії за полярним колом, де пів дня день, а пів дня ніч. Моя бабуся поїхала з України в 46 році - вона бігла з-під арешту. Про голодомор я знав з п'яти років з розповідей бабусі. Я бачив, як вона постійно збирала пальцями крихти зі столу. Якщо борщ проливали на клейонку, то вона прямо зі столу Сербан його. З усієї моєї родини, яка жила на Полтавщині, залишилася пара людина, і ми до сих пір нікого не знайшли, після того як повернулися в Україну. Я, коли ходжу в музей Голодомору, то постійно шукаю рідних по дівочого прізвища матері в «Книзі пам'яті», але я нікого не знаходжу і розумію, що не всі потрапляють в неї. Тому ми повинні сьогодні допомагати тим людям, які потребують допомоги. Не тільки тим, хто на Донбасі, а й в інших містах, - розповів отець Сергій.
Доктор історичних наук, директор українського науково-дослідного і навчального центру вивчення Голодомору Людмила Гриневич передала на Схід до вузів і сільські бібліотеки 100 примірників книги «Хроніки Голодомору».
Крім того, Людмила Гриневич прочитала лекцію про історичні події в Україні, починаючи від XIX століття і закінчуючи голодом 1946-47 років.
- Коли ми говоримо про мільйони вбитих, то ми повинні з вами завжди пам'ятати про те, що ці мільйони складалися з конкретних і цілком реальних людей. І кожен з них мав своє ім'я, свою долю, і коли ці люди йшли - зникали цілі світи.
Наприклад, візьмемо спогади одного літньої людини, яка пережила Голодомор, і який під час цієї страшної трагедії був хлопчиком. Він згадував, як навесні 1933 році вмирала його сім'я. Спочатку навесні померли сестра і брат, і він з батьком і матір'ю за обрядом ховали їх на кладовищі. Буквально за тиждень померла мати цього хлопчика. І вже син з батьком ховали матір. І коли він кидав землю в могилу, батько сказав, що земля дуже холодна. Через кілька днів помер і батько. Цей хлопець від жаху кричав, але йому пощастило, тому що у нього ще була тітка, яка його забрала до себе.
Коли він захотів повернутися в будинок, то був шокований тим, що за пару днів голодні нещасні сусіди повністю розібрали і обікрали його будинок. І на місці, де колись було його житло, залишилася тільки купка глини, - розповіла в рамках своєї лекції Гриневич.
За її словами, в Радянському Союзі було два «незадовільних регіону», які в разі війни воювали б проти комуністичної влади - це була Україна і Північний Кавказ.
Українські демографи підрахували кількість загиблих під час Голодомору. Згідно з даними, померло 4,5 мільйона українців.
Є велика кількість свідчень, в яких заборонялося вказувати справжню причину смерті. Крім того, знищувалися книги реєстрації і проводилися переслідування тих людей, які намагалися ці відомості зберегти.
У 1829 році комуністи починають суцільну колективізацію на території України. Незалежні приватні фермерські господарства примусово об'єднані в державні колективи - «колгоспи». У них селяни не мають права розпоряджатися результатами своєї праці. Тому в 30-і роки в Україні хвилею прокотилися масові повстання.
За неповними даними Державного політичного управління, в 1930 році по всьому Радянському Союзу було зафіксовано 13 754 повстання проти влади, з них на Україну припадало 4098. У них брало участь 956 000 чоловік. Тобто українці не мовчали і це призвело до геноциду українського народу.
В Україну Радянська влада була привнесена з півночі і абсолютна більшість червоної армії, а це фактично 1 мільйон 800 тисяч осіб складали селяни, які були мобілізовані з внутрішніх російських губерній. І комуністична влада завойовувала нашу батьківщину під імперськими гаслами, ніби вони відновлюють єдину неподільну Росію, збиваючи людей з пантелику.
Метрополія вирішила, що вона буде експлуатувати ресурси з колоній, і перш за все з України, забираючи зерно і вугілля. Радянська влада заборонила диверсифікацію і нав'язала зернову петлю, згідно з якою Україна 10-15 років буде вирощувати хліб і годувати Північ Росії, і тільки тоді, коли там підніметься її економіка і почнуть працювати підприємства, почнеться переорієнтація.
Соціальна та ділова активність була знищена, і тепер не влада для людей щось робила, а люди намагалися для влади. Ця політика дуже сильно увійшла в генетичне свідомість кожного українця, що проживає на сході країни.
Під час лекції люди із залу розповідали, як вимирали цілі сім'ї, їх не було кому поховати, і вони так і залишилися лежати в льохах, які з часом заросли кущами.
Також одна із запрошених на цей захід розповіла, що її дідусь був агрономом і врятував чотири села. Він відчував, що буде голод, і попередив людей про це, а ті, в свою чергу сховавши хліб, врятувалися від голоду. Він постійно привозив їжу в Кам'янець-Подільський для своєї сім'ї і коли це стало небезпечно, то вирішив забрати їх в місто. І коли вони проїжджали українські села, то бачили, як уздовж дороги лежало дуже багато загиблих молодих людей, особливо молодих хлопчиків і мам з немовлятами.
Один з присутніх в залі розповів, що його прабабуся по маминій лінії була засуджена на один рік за те, що вона збирала колоски, а дідусь по татовій лінії був серед тих людей, які забирали хліб.
Також на заході виступили артисти, батьки яких пережили цей страшний голод. Кожен з них розповідав про свою сімейну трагедію.
Народна артистка України Лариса Руснак розповіла, що у неї вижила бабуся, якій зараз вже 94 роки:.
- У Лялі нічого не болить, тільки темп втратила. Ось, дивлюся, проскочила третій поверх і вже п'ятий - каже мені бабуся. І звідки у моїй бабусі таке сильне здоров'я і така жага до життя? А це наша земля, яка дає нам силу, і ми повинні цю силу тримати. У мого тата дві рідні сестри померли від голоду, але в родині про це не говорили. Але бабуся завжди плаче і каже, щоб ми не голодували. І дай Бог, щоб ми не знали голоду і трималися своєї сім'ї, - додала Лариса Руснак.
Актриса і режисер Катерина Степанкова розповіла вірш Олександра Олеся, де мама годувала дитину власною кров'ю, щоб вона не померла від голоду.
- Я не спала і думала про свою бабцю, і сильно плакала, тому що батько казав, що історія нашої сім'ї - це історія двох Голодоморів. Так як бабуся в 20-ті роки носила старшого сина, а під час другого голоду в 32 році поховала дворічного татового братика Георгія. Я думаю, що в залі у кожного є якесь ім'я, або два чи п'ять, які згадуються в цей день. Моя сім'я боялася голоду все життя, і вони про це не говорили, але я бачила, як бабуся Женя, ховаючись, щоб ніхто не бачив, збирала всю сметану пальцем і слізивала її. І вона ніколи не могла викинути ту пачку або стакан поки вона все не збере. І вона соромилася цього.
І я молюся за те, щоб ніколи жодна мама в світі не відмовляла своїй дитині і не захлиналася болем від того, що не має шматочка булочки або склянки молока, - поділилася з усіма спогадами Степанкова.
Більшість людей, присутніх в залі палацу «Україна», після почутого стояли зі сльозами на очах, розчулено від оповідань з вуст українських артистів і простих людей про геноцид нашого народу, штучно створеного комуністичним режимом.
Під час заходу прозвучали народні псалми від групи «Стодівніця» (керівник Ірина Барамба) і духовна музика у виконанні хору Київської православної богословні академії «Axios» (регент Надія Купчинська).
QHA.