Есть две категории, с многочисленними представителями которых я постоянно спорю.

Далее текст на языке оригинала. Це: 1) "хворіоти", тобто ті, хто, не маючи можливості (та/або бажання) йти на фронт особисто, патріотично закликають, щоб усі, хто вже там, воювали до перемоги;  

а також 2) "каркуни", тобто ті, хто ґавоподібно (як фахові ворони) стабільно псують ноосферу, кажучі про погане в майбутньому часі, – от, мовляв,   "як нам важко і немає  нашим бідам кінця-краю".  

Щодо першої – вельми героїчної за чужий рахунок - категорії всім вже зрозуміло: теза "народ не дасть згоди на мир без повернення територій" була спровокованою в суспільстві маніпуляцією.  

Бо й ті, хто лякали "Вийдемо на протести! " (включаючи, до речі, навіть покупців інвалідності! ), й ті, хто цими суб’єктами намагався маніпулювати, чудово знали:  

ніхто нікуди не вийде, адже на фронт вони не пішли, а сміливі лише на диванах, особливо за кордоном.  

Іти в армію – заважають здоров’я, вік, стать, "на мені соціальна відповідальність за робочі місця" тощо, а піти протестувати на Банкову – це все вже не заважає? ! І в цю "рішучість" хтось вірив? !  

Таким чином, то була відверта брехня, блеф, і це нарешті суспільство усвідомило.  

І, хоча й досі дехто в ютюбі чи в соцмережах ще звично прилюдно займається отаким хитровихитруваним патріотизмом, цю категорію вже ніхто не сприймає.  

Ну а щодо другої категорії – "і ґава каркнула у все вороннє горло", – то ще не вмерла.  

Деякі наші навіть зараз вдумливо-глибокодумно розкривають нам усім очі на важке сьогодення й особливо майбутнє.

Але ж і тут є певний позитивний зсув:

поки наш фірмовий песимізм ноосферу безжально псує, ворожий – її поновлює.

Тож так і живемо – у боротьбі мудрих песимізмів: хто сам собі на голову від усієї щирої дурощі напаскудить більше…