Своими усилиями по поиску прекращения огня для проведения парада на Красной площади Путин снова привлек наше внимание к празднику, о котором мы понемногу стали забывать – хотя до начала большой войны России против Украины именно он казался тем самым днем, который должен был через государственные границы объединять россиян и украинцев. И, к тому же, разъединять украинцев из "большой Украины" и Галичины, потому что "у нас здесь" – Советский Союз, Красная армия, общий враг и Сталин, а "у них там" – УПА и Бандера, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".

Далее текст на языке оригинала. Все це було великою містифікацією – починаючи з історії війни і завершуючи датою її останнього дня. Не є секретом, що Сталін просто "вигадав" 9 мая, щоб не відзначати 8 травня разом із союзниками. Бо дві капітуляції Рейху – справжня й нав’язана Сталіним друга – відбулися саме 8 травня за європейським часом і саме в Німеччині. Від того, що завершилася друга церемонія тоді, коли в Москві вже наступило дев’яте, сама дата події змінитися не могла – але Сталін, великий фальсифікатор, на це не звернув уваги. Ну і 9 мая було потрібно ще й для того, щоб у Радянського Союзу були свої дати війни, відмінні від світових, бо тільки таким чином можна було б замаскувати фактичний союз СРСР та Рейху в перші два роки війни – союз, якого, звичайно ж, не було ані у Великої Британії, ані в Сполучених Штатів.

Не секрет і те, що Сталін просто боявся святкувати день перемоги: у 1945 році він провів парад, але навіть не зробив дату 9 травня вихідним днем. Цей страх можна було зрозуміти: у перший день миру радянські громадяни дістали змогу озирнутися навколо й усвідомити, в якому жаху вони опинилися. Суцільні руїни, десятки мільйонів жертв, мільйони в ГУЛАГу, голод, сотні тисяч калік на вулицях, знищені міста, села без чоловіків… І до того ж імперська пиха, посилення репресій, приготування до нової війни. У державі, яка гордо буде себе згодом позиціонувати як головного переможця у війні, просто не було що святкувати. Перший після 1945 року парад насмілився тільки через 15 років провести Хрущов, вихідним 9 травня зробив Брежнєв.

Цікавість держави до культу перемоги посилювалася з кожним роком зникнення справжніх ветеранів війни. Але моя генерація ще їх застала – ні, не пафосних політруків і офіцерів СМЕРШу, які воювали не стільки з гітлерівцями, скільки з власними співвітчизниками, а тих, хто пройшов усю війну і не бажав про неї згадувати, бо для солдата це було справжнє пекло, до того ж пекло байдужності до його власного життя.

Я з дитинства запам’ятав, як кузен моєї бабусі, професор математики, який потрапив на фронт зі студентської лави і пройшов усю війну, буквально заходився в гніві, коли чув популярну тоді пісню російського барда Булата Окуджави з головним рядком про те, що нам потрібна одна перемога, одна на всіх і "ми не постоїмо за ціною". Він запитував інших: як це – "не постоїмо за ціною"? Як? І, звісно, міг бачити перед очима своїх однокласників і однокурсників, з яких майже ніхто з війни не повернувся. Пісню Окуджави виконували актори, які грали ветеранів війни у стрічці "Білоруський вокзал". І я точно зрозумів, що справжні ветерани такого не проспівають.

Путінський гротескний міф – пресловуте "побєдобєсіє" – виник у 2005 році, на 60-річчя завершення війни, коли її учасників майже і не залишилося, бо солдатам останнього призовного року, 1927-го, було вже під 80 років. Війна Путіна не має жодного стосунку не тільки до реальної Другої світової, але навіть до війни Хрущова і Брежнєва, які були нехай і політпрацівниками, але все ж таки генералами, що бачили реальний фронт і смерть. Путінський міф – це маскарад, підготовка до нових війн і спроба затягнути сусідні країни у простір переживання спільних втрат. Тому мене так бентежила готовність українців ставати добровільними учасниками цієї вистави, яка на очах перетворювалася з радянської на відверто шовіністичну. Згадайте, як українське суспільство опиралося 8 травня і захищало 9 мая, як адміністрації Кучми та Януковича плекали радянський канон, а спроби Ющенка добитися хоча б примирення між самими українцями, які природно опинилися під час війни у різних арміях, зіштовхувалися з опором – бо багатьом мешканцям колишньої Української РСР здавалося, що президент зазіхає на святе, що незалежність незалежністю, а як же ми без 9 мая.

Боляче думати, що за своє одужання від мороку російських фальсифікацій і міфів український народ сплачує таку високу ціну. Нестерпно розуміти, що якби не анексія Криму, не війна на Донбасі, не ця велика війна, то ми борсалися б у цьому радянському лайні ще десятиріччями, може й без особливих шансів виплисти на чисті води.

Але вже як є. І тепер 8 травня ми будемо розуміти, що непокаране зло (а Радянський Союз, цей псевдонім шовіністичної Росії, був саме непокараним злом) обов’язково повертається в усій своїй агресивності, як тільки притупляється пам’ять про жертви війни. І якщо з цього уроку не зробити висновку хоча б тепер, війни на наших "кривавих землях" будуть повторюватися ще не раз.