Во вторник Дональд Трамп устроил очередную истерию глобального масштаба: "уничтожение цивилизации", "смертоносные удары", почти "судный день". Мир замер, отсчитывая таймер ультиматума Тегерану — атмосфера была как перед апокалипсисом. Но получилось классическое шоу: яркое, короткое и с очень конкретным эффектом — паника на Ближнем Востоке, пустые полки в магазинах и рост продаж успокоительного по всему миру. И уже тогда было ощущение, что это не политика — это сценарий, причем написанный не под реальность, а под представление одного человека о том, как эта реальность должна работать.

Далее текст на языке оригинала. Сценарій добре знайомий: "Хвіст крутить собакою" (Wag the Dog, 1997) — фільм, у якому Білий дім вигадує війну, щоб відволікти увагу від внутрішнього провалу, де медійна істерія, вигадана загроза і контрольований страх стають інструментом управління. Цього разу відволікання було від зовнішньої проблеми, але суті це не змінює. Різниця лише в тому, що цього разу "фільм" намагалися зняти в реальності. Проблема в тому, що реальність не підкоряється сценаріям — особливо якщо вони побудовані на нарцисистичній уяві, у якій будь-яка криза автоматично перетворюється на "швидку перемогу".

Уся кампанія проти Ірану продемонструвала ключове: США далеко не всесильні й в окремих аспектах неймовірно залежні від Європи, яку паралельно намагаються послаблювати, реалізовуючи на практиці подекуди відверто недолугі концепції MAGA. І це фундаментальний розрив між політичними заявами і реальною архітектурою сили.

Успіх деколи занадто сильно закручує голову — саме це і сталося. Після дуже нахабної, але водночас успішної операції у Венесуелі проти режиму Мадуро частина американської адміністрації вирішила, що з Іраном можна діяти за тією ж логікою, грубо недооцінивши супротивника. Трамп фактично проігнорував численні звіти американських розвідок, у яких прямо зазначалося, що без наземної операції змінити режим в Ірані неможливо. Але ця інформація не вкладалася в його картину "швидкої перемоги".

Його логіка була значно простішою і водночас небезпечнішою: провести швидку і ефективну військову кампанію проти режиму аятол напередодні зустрічі з Сі Цзіньпіном, продемонструвати силу США, показати, що союзником Китаю бути небезпечно, і одночасно створити енергетичний важіль впливу на Пекін. Розрахунок був зрозумілий — китайські НПЗ технічно орієнтовані на переробку важкої нафти, яку традиційно імпортують із трьох джерел: Росії, Венесуели та Ірану. І навіть загроза випадання двох із трьох постачальників створювала б серйозні асиметричні ризики для китайської економіки — приблизно за тією ж логікою, як Китай тримає світ через ринок рідкоземельних елементів.

Але ця конструкція розвалилася.

США відверто недооцінили Іран як у військовому, так і в політичному вимірі, союзники не стали автоматично вписуватися у сценарій, а контроль над Ормузькою протокою, через яку проходить близько 20% світових поставок нафти, виявився значно складнішим завданням, ніж очікувалося. Іран, за підтримки Китаю та Росії, показав готовність до асиметричної відповіді, зокрема через використання дешевих дронів, які створюють проблеми навіть для найпотужніших військово-морських сил.

Єдиний варіант реального тиску — повна морська блокада — означав би різку ескалацію, до якої США не готові. Тоді як наземна операція практично гарантовано перетворилася б на новий "Афганістан". Це добре розуміло військове командування, але не вписувалося в політичний сценарій швидкої перемоги.

У результаті замість демонстрації сили ми побачили класичний "Wag the Dog" у реальному житті: створення великої віртуальної загрози — аж до ризику ядерного конфлікту — щоб перекрити відсутність результату і перевести фокус на "уникнуту катастрофу". Це і є логіка нарцисистичної політики — підмінити реальність емоційною конструкцією, де сам факт того, що "все не стало ще гірше", подається як досягнення.

Але реальність виявилася жорсткішою.

Замість зміцнення позицій перед переговорами з Китаєм відбулося протилежне: віце-президент США Джей Ді Венс, за повідомленнями ЗМІ, був змушений розпочати кулуарні перемовини з Пекіном, щоб ті допомогли домовитися з Іраном щодо Ормузької протоки і загальної деескалації. Це фактично означає визнання ролі Китаю як ключового посередника і додаткового центру сили, і Сі Цзіньпін, безумовно, використає цю ситуацію максимально.

Більше того, ми маємо бути готові до того, що Китай почне відігравати значно активнішу роль і в питаннях російсько-української війни, ніж це виглядало ще місяць тому — баланс змінився, і це прямий наслідок провалу спроби силового сценарію.

Тепер найбільш ймовірний сценарій — це обмежений обмін ударами між США/Ізраїлем та Іраном із паралельним рухом у бік деескалації, нехай і тимчасової, оскільки логіка процесів змушує сторони знижувати ставки. Але для України це несе очевидні ризики: іранський режим встояв і продовжить співпрацю з Кремлем настільки довго, наскільки зможе.

У ширшому сенсі ця історія показує значно більше, ніж просто провал окремої кампанії. Вона демонструє межі сили, зміну характеру війни і те, що політика, побудована на уявленнях, а не на реальності, неминуче дає збій. І водночас вона підсвічує інше — зростаючий інтерес держав регіону до України, до її практичного досвіду, до дронових технологій і до здатності адаптуватися в умовах повномасштабної війни.

Бо сучасна війна — це далеко не лише про те, хто більше витрачає, а про те, хто швидше адаптується. І ці навички неможливо купити, імпортувати чи відтворити штучно. Вони формуються тільки через практику. І саме тому вони безцінні — настільки, що їх не купиш навіть за трильйон доларів на рік.