Есть одна тенденция в украинском обществе, которая меня откровенно раздражает. И чем дольше длится война — тем заметнее она становится. Эта тенденция началась еще в скорбные февральские дни двенадцатилетней давности...

Далее текст на языке оригинала. Поки ти живий — ти ніби ще не герой.

Ти можеш воювати роками. Проходити найважчі напрямки. Витягувати побратимів. Робити роботу, про яку ніхто ніколи публічно не дізнається. Повертатися після поранень. Знову їхати на позиції. Тягнути війну на виснаженні — фізичному і моральному.

Але подання на нагородження можуть місяцями або роками ходити між штабами й кабінетами. Їх завертають через формальності. Відкладають. "Не на часі". "Пізніше розглянемо". Ніхто особливо не поспішає.

Немає петицій. Немає гучних слів. Немає суспільної уваги.

Ти просто робиш свою роботу.

І раптом усе різко змінюється тоді, коли біля твого прізвища з’являється друга дата.

В один момент з’являються дописи. Спогади. Інтерв’ю. Люди пишуть, що знали тебе особисто або "завжди захоплювались". Починаються петиції про присвоєння найвищих державних нагород. Політики знаходять правильні слова. Суспільство знаходить емоції.

І кожного разу виникає просте питання:

чому цього не можна було зробити раніше?

Людина ж не стала героєм у день своєї загибелі. Вона була ним задовго до цього.

Але правда в тому, що живий герой — незручний.

Живий військовий нагадує, що війна триває. Що вона не десь у новинах, а прямо зараз. Він має проблеми, біль, втому, іноді злість. Йому потрібна підтримка не символічна, а реальна — лікування, реабілітація, нормальне ставлення держави і суспільства.

Живий герой — це відповідальність.

Мертвий герой — це символ.

Символ нічого не просить. Не критикує. Не ставить незручних запитань. Його можна безпечно любити, не змінюючи власного життя. Написати пост, поставити свічку, підписати петицію — і внутрішньо поставити галочку: "я віддав шану".

Це звучить жорстко, але ми поступово формуємо культуру, де найвищий рівень визнання приходить тільки після найвищої ціни.

І це проблема не лише державної бюрократії. Це глибша річ — наша історична звичка звеличувати жертву більше, ніж життя.

У нашій культурі герой часто — це той, хто загинув. Мученик. Символ. Постать із підручника або меморіальної дошки.

Але сучасна війна повинна навчити нас іншого.

Сильна країна — це не країна, яка вміє красиво ховати своїх героїв.

Сильна країна — це країна, яка вміє берегти їх живими.

Бо справжня вдячність — це не слова після трагедії.

Це підтримка тоді, коли людина ще воює. Коли вона ще може повернутися додому. Коли її досвід ще може стати майбутнім країни, а не лише частиною пам’яті.

Нам потрібно навчитися говорити "дякую" до другої дати, а не після неї.

Інакше ми ризикуємо залишитися державою дуже красивих некрологів — і занадто малої кількості живих героїв.