Название / автор: Лесная песня / Леся Украинка Театр: Киевский академический кукольный театр Режиссер: Олег Мосийчук Новый сезон Киевский академический театр кукол открыл неожиданной премьерой. Неожиданна не постановка классической "Лесной песни" Леси Украинки, а какой акцент в детском спектакле сделан на "народной готике". И чем дольше смакуешь пугалки и интимные этюды, тем больше убеждаешься, что сказка-феерия режиссера Олега Мосийчука рассчитана не только (и не столько) на малышей.
Далее текст на языке оригинала "Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає! "
Л. Українка Кінохіти "Відьма" Еґґерса та "Сонцестояння" Астера, а також відзнятий у Карпатах "Ритуал" Брукнера привернули увагу до фолк-горору. Піджанру жахів, в якому зло приходить з народних легенд, а необачне поводження з потойбічними істотами призводить до трагічних наслідків. Як це не парадоксально, до цеху творців лякалок долучилися митці Київського академічного театру ляльок. Та режисер-постановник Олег Мосійчук мав карт-бланш: такою моторошною та безрадісною "Лісову пісню" задумала ще Леся Українка.
Вже у пролозі п’єси – ще до появи головних героїв – нас знайомлять з "гостинністю" світу духів. Невпокійні потерчата згадують, як мати залишала їх на болоті; з тілом неборачного рибалки з нудьги бавиться русалка, а її залицяльник – задля втіхи – пропонує втопити мельничиху... Люди намагаються обходити "непевні" місця та без крайньої потреби не стикатись з мешканцями тонкого світу.
Як заведено в фолк-горорі, історія починається з по-людськи буденної події, яка порушує спокій надприродних сил. Дядько Лев (Борис Книженко), місцевий знахар, спеціаліст з комунікацій із потойбіччям ("Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити…"), разом з племінником Лукашем (Артем Метельський), будують у волинських хащах хижку (тимчасове житло), щоб "до лісу бидло виганяти". Але знамо, що в цих місцях зустрітись з нечистю набагато легше, ніж з випадковою людиною. В перший день у недоброму місці водяник перевертає човен Лева, а після дядько вимушений відганяти від вогнища дух втоплениці, кровожерливу Мару (Вікторія Огородня). Молодий же Лукаш знайомиться з Мавкою (Анастасія Фоменко), і за іграми з лісною дріадою хлопець майже згинає у трясовині.
Оскільки перед нами горор від лялькового театру, то і страшать тут – розвиваючи педіофобію – ляльками. На сцені духи стихій з’являються як величезні ідоли, що вкриті рунічними знаками та прикрашені підношеннями-вотивами. Художник-постановник Микола Данько ніби витяг намолені артефакти з поганських капищ; і сплетіння гілок та кісток, що скріплені тваринними жилами, вже знають людську кров на смак. Розумієш, що справжні володарі лісу – прадавні боги, чиї можливості в рази перевершують людські. Але надприродна влада первісних духів обмежена територією, ще не зіпсованою людською навалою. А тому потойбічні автохтони недолюблюють теплокровних чужинців, і при нагоді відберуть в необачного гостя життя.
На противагу смерті, яка згадується щохвилинно, основний сюжет п’єси – любовний. Знахарська захисна магія та каральна лікантропія (перетворювання на вовкулаку), водяники та лісовики (Олександр Ворона), річні (Вікторія Топчій) та польові русалки (Аліна Шульгіна), темні хащі та згубні драговини – лише антураж для "ромео-джульєтної" історії про заборонене кохання. Він – симпатичний та кмітливий парубок на видані; вона – лісна німфа, без віку та знань про людського життя. Якщо андерсенівській русалці, дочці морського царя, не вдалося побудувати відносини з аристократичним принцом, то на що сподіваєшся ти, Мавка, безрідна дитина безіменного лісу? Але не будь цього протиприродного кохання, не було б ні проникливих трелей сопілки, ні навічно-наївних любовних клятв.
В "Лісовій пісні" показані всі стадії кохання – від духмяного первоцвіту влюбливості до тухлого смороду зради й розлуки. Тут є побут, що підточує першу пристрасть, є прискіпливість свекрухи (Лідія Шевченко), є підступність вдовиці-конкурентки Килини (Ліана Хобелія-Забродіна). Знайшлося місце й для заздрості подруги Мавки, водяної русалки, а також для повернення "колишнього", вогняного спрайта Перелесника (Ігор Іванов). Два світи – людський та духів – ніколи не зможуть жити за одними правилами. Навіть у казці заборонене почуття не здолає фундаментальних законів. Навіть якщо це почуття настільки сильне, що здатне спопелити все довкола.
При всій виразності ляльок і вмінню майстрів театру вправлятися з ними, очевидно вдале рішення залучати акторів там, де у п’єсі в персонажа закладена не тільки сюжетна функція, а й характер. Для основної любовної лінії Лукаша та Мавки задіяно органічний дует Артема Метельського та Анастасії Фоменко. Від трепетної сцени знайомства до фінального розчарування дорослим коханням – емоціям Метельського та Фоменко віриш. Не менш цікавими вийшли образи любовних конкурентів, досвідчених Килини та Перелесника. Ліана Хобелія-Забродіна оповитує флером хижої, охочої до юнацького тіла мілфи; і вміло розігрує ті хтиві хитрощі, що в деталях розписувала поетеса. А Ігор Іванов предстає харизматичним звабником, напір, досвід та палкість якого й відлякують ніжну Мавку. Саме завдяки "чистій" акторській грі зберігається тонкий психологізм "Лісової пісні".
Єдиний образ, що вибивається із плавності історії – дядько Лев. Актор Борис Книженко відмінно справляється з роллю волинського відьмака, грози лісової нечисті. За енергетикою та войовничістю він нічим не поступається рівійському колезі Ґеральту, хоч і вирішив прокачувати не фехтування, а захисні відьмачі знаки. Тобто всіма ознаками підпадає під оновлене твердження ВООЗ, що до 60 років – то ще середній вік. У поетеси ж Лев хоч і божиться надрати бороду водянику, але засипає під час розмови від вікової втоми. Тому його смерть в останній частині п’єси виглядає природною, а у другому акті вистави – неприродною. Чи віддавати заради казкової правдоподібності Книженко на зморщення та уповільнення гримерам й костюмерам – справа суто режисерська.
Загалом вистава намагається тримати дух наближений до першоджерела. І попри мої попередні лякалки, все ж розрахована на дитячого глядача. У постановку залучена й акторка з цільової вікової групи – Лея Переверзєва, що зіграла сина Килини. Але я все ж попередив би про деякі обмеження.
По-перше, це мова вистави, яка була навмисно архаїчно-діалектичною ще під час написання твору. Адже Українка створювала стандартну історію кохання на фоні екзотичної народної готики (те, що ми сьогодні назвали б "фолк-горором"). А тому навіть читач, що звик до столітньої класики, може спотикатись о всілякі "хижки", "потерчат", "небораків" та інший лінгвістичний "поплутаний сікняг". Та постановка дає відчуття сюжету й візуально підставляє опору там, де є ризик непорозуміння волинської архолексики.
По-друге, горор на те й горор, щоб лякати. Атмосферні рішення художників з освітлення Євгена Кюне та Олексія Маракуліна жахають без знижок на вік. Хтонічні ляльки Данька здатні викликати мурашня під шкірою навіть у фанатів містичного кіно. А сценографія обителі "Того, що у скалі сидить" (Денис Варяниця), царина остаточної смерті – "Де тихі, темні води спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі" – здається пейзажно змальованою з колективно-несвідомого кошмару. Якщо дитина ще невпевнено відрізняє вигадку від реальності, то може краще почекати з переглядом.
По-третє, через глибокі інтимні сцени починаються сумніви, що Українка створювала "Лісову пісню" для дитячої авдиторії. Місцями тут зустрінеться і юнацький еротизм, і двозначні неплатонічні залицяння ("Йдім, поки не звечоріло, а то й удвох боятимемось! "). Єдина можливість поставити подібне у театрі, що орієнтований на юного глядача, – в невідступному слідуванні за буквою Лесі Петрівни. Тому й "дорослі" епізоди – правильне порозуміння яких наздоганяє десь у віці вдовиці Килини – залишились у виставі з відповідною художньою акцентуацією.
Зрозуміло, що дитячі вистави повинні бути цікавими й для батьків, які привели основного глядача до зали. Та цю інтерпретацію "Лісової пісні" я б скоріш порекомендував дорослим, яких не засмучує сидіти поруч з глядачами вдвічі меншими за них. Саме з досвідом починаєш цінити психологічні нюанси відносин між героями, ладність поетичної лірики чи старання настрашити автентичними ляльками. Перед нами класична спроба не показати казку малюкам, а повернути дорослого у світ казки.
"Лісова пісня" від Київського академічного театру ляльок варта уваги вже за ту чесність – на межі хуліганства – з якою вона зроблена. Вистава балансує між похмурою готикою та сентиментальною лірикою, між безрадісною любовною драмою для дорослих та яскравою пригодою з елементами фольклорної містики для малечі. Завдяки цій багатогранності та майстерності виконання, прем’єра зачепить не тільки шанувальників Лесі Українки, а й тих, хто любить полоскотати нерви нечастим для української сцени горором.