Скажу сразу, что эта статья – моя собственная попытка посмотреть на проблему мобилизации с позиции социального психолога, который разбирает очевидный конфликт в нашем обществе, где на одной чаше весов лежат обязанности граждан Украины призывного возраста, а на другой чаше лежат общепризнанные права человека, которые у нас, пока что, никто не отменял...
Итак, как всем нам хорошо известно, в результате полномасштабного вторжения оккупационных войск РФ, с 24 февраля 2022 года в Украине введено военное положение и объявлена всеобщая мобилизация. С тех пор все граждане призывного возраста (преимущественно мужчины от 25 до 60 лет) обязаны становиться на воинский учет и, при необходимости, проходить военную службу и участвовать в мероприятиях, связанных с обороной страны. Конституция Украины (ст.65) прямо указывает, что защита суверенитета и территориальной целостности Украины – обязанность граждан, проходящих военную службу. На период военного положения власть ограничила ряд прав: в частности, почти всем мужчинам призывного возраста запрещен выезд за границу, чтобы обеспечить резерв для армии.
Далее текст на языке оригинала Для забезпечення мобілізації держава ввела кримінальну відповідальність за ухилення від військової служби. Кримінальний кодекс України (ст.336) передбачає, що особа, яка ухиляється від призову за мобілізацією, може бути позбавлена волі на строк від 3 до 5 років. Це стосується випадків, коли призовник отримав повістку і не має законних підстав для відстрочки, але навмисно не з’являється на пункт збору. Також передбачені адміністративні штрафи за неявку на медичні комісії чи для того аби стати на військовий облік під час мобілізації.
В умовах широкомасштабної агресії рф наша влада фактично призупинила реалізацію права на альтернативну (невійськову) службу, яке в мирний час гарантувалося, перш за все, людям з глибокими релігійними переконаннями, а також тим хто вважає себе пацифістом. Але оскільки законодавством не врегульовано питання проходження альтернативної служби під час періоду військового стану, працівники ТЦК відмовляють у заміні військової служби на альтернативну (невійськову) службу. Таким чином, конституційна норма про заміну військового обов’язку альтернативним для віруючих (ст.35 Конституції України) наразі де-факто не діє. Попри складність ситуації, наша країна намагається діяти в правових рамках. Влада скористалася правом відступу (юридичною мовою – дерогації) від окремих зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ). Натомість основоположні права, як-от право на життя, заборона катувань і рабства, не можуть бути обмежені навіть під час війни. Але не зважаючи на всі ці обставини, поява больових точок напруги по деяким пунктам прав людини уникнути все одно не вдається. Отже розглянемо головні з них.
ВисновокПовномасштабна війна поставила Україну перед дилемою: колективна безпека проти індивідуальних прав. З одного боку, обов’язки громадян – служити Батьківщині, терпіти обмеження під час смертельної загрози – обґрунтовані найвищою метою виживання нації. Міжнародні правові документи - Європейська конвенція з прав людини, Загальна декларація прав людини ООН, та інші договори) визнає право нашої держави вживати надзвичайних заходів, включно з призовом на військову службу, обмеженням пересування тощо. Але тут додається ще один важливий аспект – навіть ті хто добровільно пішов захищати Україну визнають: мобілізація несправедлива. Чому мобілізують лише чоловіків з бідних верств населення, а діти чиновників та депутатів, в переважній більшості, лишаються у тилу? А ті хто може відкупитися, чи сховатися за липовими довідками або "бронюванням" легко це роблять? Так, з юридичної точки зору Україна діє в межах допустимого: належним чином частково скасувала окремі права і формально не порушує Конвенцію, доки ці обмеження обґрунтовані воєнною необхідністю. Але сама мобілізація лишається вибірковою і має численні порушення. І ось ця проблема лишається найбільш гострою. Отже, порівняльний аналіз показує, що українське законодавство про військовий обов’язок і міжнародні стандарти прав людини, не перебувають у прямій юридичній суперечності – Конвенція допускає більшість вжитих заходів. Проте існує суттєва ціннісна і соціальна напруга між цими двома сторонами. Для її розв’язання потрібні кроки назустріч. У своєму меморандумі комісар ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті наголосив: Україна повинна запровадити "нульову толерантність" до зловживань під час мобілізації. Наша влада взяла це до уваги, і одним з відповідних кроків стала поява в нас Омбудсмена з питань захисту прав військовослужбовців. Але держава і надалі має постійно забезпечувати гуманність і законність мобілізаційних процесів на всіх рівнях – розслідувати порушення з боку ТЦК, вдосконалити закон про альтернативну службу, справедливо ставитися до тих, хто не може служити. Міжнародна спільнота, у свою чергу, має продовжити допомогу Україні, розуміючи наше складне становище, нагадуючи про зобов’язання в сфері прав людини. Громадянське ж суспільство, зі свого боку, має тримати на контролі випадки вищезгаданих порушень, і вимагати від влади, на всіх рівнях, прозорості та поваги до гідності кожного. Баланс між обов’язком і правом завжди тонкий, та в умовах війни Україна шукає цей баланс щодня, бо наша перемога матиме цінність лише тоді, коли вона буде досягнута без руйнування тих самих прав і свобод, які наша країна, величезною ціною, сьогодні прагне захистити.