В блокадном Мариуполе я мылась ледяной водой. Протыкала пальцем верхушку льда в пластиковом ведре на кухне и шла в темную ванну. Вода обжигала и льдинки падали на дно ванны.

Они не таяли там. Оставались драгоценным запасом.

Далее текст на языке оригинала. Я приходила наступного дня, світила ліхтариком з телефону, а льод так і лежав.

Я брала його і терла обличчя та руки. Було холодно та безнадійно.

Те, що відбувалося там, у Маріуполі, здавалося, триватиме вічно. Ми так помремо – холодні та брудні.

Я мріяла про гарячу воду, але чомусь жодного разу не відкрила кран, сподіваючись, що вона піде. Я чомусь розуміла, що її не буде. Відчувала – це все.

Мама відкривала воду постійно, а потім, коли ми йшли у будинок, де переховувалися під час обстрілів, переживала:

"Закрила чи ні? "

Я казала: "Мамо! Навіть якщо не закрила, що станеться? "

"Якщо піде вода і ми затопимо сусідів? Буде кошмар! "

Жах був довкола нас постійно, ми знаходилися у пеклі, але мама переживала через неіснуючі побутові проблеми. Її питання здавалися несправжніми. Вони ніби залетіли до нас із іншого життя. Начебто цей діалог мені снився.

Вже за кілька днів вона перестала перейматися через воду, бо теж зрозуміла, що її не буде.

Вона йшла із пластиковим відром із п'ятого поверху на перший і підставляла його під жолоб.

У березні пройшов дощ і з даху йшов каламутний крижаний потік. Їм ми потім деякий час милися. Крижаним і каламутним. З колючими шматочками крижинок і шорстким брудом.

Нам було байдуже. Ми милися у темряві. У мене тоді була нав'язлива ідея. Вимитися під гарячим душем.

Я домовлялася із Богом: "Хочеш, щоб я померла? Тоді спочатку гарячий душ" А за тиждень просила: "Якщо я помру, нехай це буде швидко".

Але все одно мріяла про гарячу воду. Іноді уявляла нашу ванну. Вона майже до половини була заповнена прозорою водою, від неї йшло тепло, я додавала піну та опускала руку.

Це було так дивно. У крижаному підвалі я фізично відчувала тепло води на моїй правій руці.

А потім знову опинялася у пеклі і мені хотілося ніколи не повертатися з вигаданого світу.

До речі, там, у оточеному Маріуполі, я жодного разу не захворіла. Організм ніби закрився щитом від будь-якої недуги.

Зібрався в грудку як їжачок і виставив голки. Жодна хвороба до мене не змогла підібратися. Мабуть, хвороба не бачила сенсу. Навіщо атакувати приречених?

Фото Маріуполя не мої. Я не знаю хто автор. Але знаю, що їх робили мешканці, які в той час знаходилися у місті.