Багато професійних українських музичних колективів підтримують культурний фронт.. Музичний фронт генерує ідеї, проводить заходи, на яких його учасники допомагають зібрати кошти на підтримку ЗСУ, постраждалих цивільних та виконують за кордоном просвітницьку місію, знайомлячи публіку зі старовинною та сучасною українською музикою..

[see_also ids\u003d"

Один із таких активних колективів — квартет Kyiv Tango Orchestra (Тетяна Павличук-Тишкевич (піаніно), Тарас Відіш (скрипка), Остап Конашук (акордеон), Назарій Стець (контрабас). Лише на початку 2023 року за 18 днів вони відіграли 17 концертів. Мета цих благодійних заходів — збирання коштів на допомогу Україні через створений у 2022 році фонд Music Unites, призначення якого — допомога військовим, госпіталям, дітям, хворим, людям похилого віку..

ZN. UA зустрілося з засновником, артистичним директором та піаністкою квартету Kyiv Tango Orchestra Тетяною Павличук-Тишкевич.

— Тетяно, від початку повномасштабного вторгнення ви включилися у волонтерство. І тільки-но з'явилися сили, почали давати концерти. У січні ви встановили своєрідний рекорд: у Німеччині та Швейцарії за 18 днів зіграли 17 концертів. Як вам це вдалося?

— Був лише один вихідний. Фізично витримати марафон із 17 концертів нон-стоп можна, лише маючи дуже серйозний досвід гастролей. На щастя, він у всіх членів квартету є.

Наші концерти за кордоном ведемо англійською. Після кожного багато спілкуємося, бо відчуваємо, що потрібно транслювати важливі речі. Як можемо, ділимося емоціями, доносимо всю правду про ситуацію в Україні, дякуємо за допомогу, акцентуємо, чим ще можуть допомогти європейці.. І, напевно, завдяки силі музики, кохання та щирості у нас скрізь відбувався сердечний діалог із аудиторією. На зібрані кошти ми зробили багато добрих справ в Україні: закупили ноутбуки для студентів авіаційного університету в Харкові, передали допомогу шпиталю в Дніпро, допомогу дітям у центри та дитячі будинки, багато адресної допомоги сім'ям з окупованих територій, людям похилого віку, хворим, військовим на сході..

— Ця велика війна підвищила інтерес людей до української історії, її невідомих сторінок. Майже у кожної сім'ї в Україні можна знайти білі плями, травми, драми, які виникали через вплив різних режимів, які в різні часи існували на територіях країни.. Знаю, що у вас надзвичайно цікава сімейна історія. Розкажіть про своїх неординарних родичів, діяльність яких впливала на формування музичної культури України.

— Мій прадід по материнській лінії — композитор, громадсько-культурний діяч Семен Петрович Тишкевич-Азважинський, на початку минулого століття був дуже відомим і дуже шанованим у Києві. Семен Петрович був директором першої Робочої консерваторії, він сформував її перший, неймовірно сильний склад. Тишкевич-Азважинський у 1932–1934 роках обіймав посаду ректора Державного музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, який потім, у 1934 році, розділили на самостійні виші: Київську консерваторію імені Петра Чайковського та Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка.

У страшний лихоліття 30-х минулого століття прадіда за доносом репресували і засудили до розстрілу, який був виконаний у сумному селі поблизу Києва — Биківні, 14 жовтня 1938 року.. Через 20 років, 18 березня 1958 року, його реабілітували посмертно.

Прадід залишив після себе яскравий слід як композитор: серед його творів музична поема «Декабристи», рукопис якої знайшли в Європі, де її з успіхом вперше і виконали.. Після прадіда залишилися численні камерні та фортепіанні композиції; більше 30 романсів на слова Шевченка, Рильського. Мій прадід вважав себе щасливою у всіх сенсах людиною: крім того, що реалізував себе як творча особистість, був щасливий і в особистому житті: йому судилося зустріти своє велике взаємне кохання — Валентину Жубр.

[related_material id\u003d"

— Якщо не помиляюся, вашу прабабуся Валентину у Луцьку називають засновником міської фортепіанної школи?

- Саме так. У Луцьку Валентина Жубр стала одним із засновників фортепіанної школи — першої музичної школи міста, якій згодом подарували ім'я Фредеріка Шопена.. Вона виховала не одне покоління талановитих піаністів, які виросли до професорів та розлетілися не лише по всій Україні, а й по світу.

Але про прабабуся варто розповісти трохи більше. Аристократка, блискуча піаністка, учениця знаменитого професора Михайлова, Валентина Жубр після загибелі чоловіка залишилася з двома малолітніми синами та вагітна третім сином. Її як вдову ворога народу кинули в буквальному значенні напризволяще.. Щоб вижити на той час із трьома маленькими дітьми, вона бралася за будь-яку роботу, мила підлогу тощо. Потім одного із синів відправили до трудових таборів до Німеччини.. Прабабуся поїхала за сином. Доля занесла Валентину Жубр із дітьми до таборів для переміщених осіб в Австрії. Валентина чудово володіла європейськими мовами: німецькою, французькою, польською. Вона пояснила, довела дирекції табору, що вона професійний музикант. Представники дирекції сприйняли її прізвище Жубр як Шуберт і вирішили, що ця пані — нащадок їхнього генія Шуберта..

І прабабуся заради порятунку визнала свою «спорідненість» із великим австрійським композитором. Вона чудово знала біографію Шуберта, віртуозно зіграла сонатини композитора.. І її разом із синами звільнили. Більше того, австрійські колеги-музиканти в маленькому затишному містечку Санкт-Валентин знайшли для Валентини Жубр напівпідвальне приміщення, в якому моя прабабуся заснувала першу в цьому місті музичну школу. Пані Жубр була дуже поважною людиною в цьому місті, але ностальгія не давала їй спокою, і вона вирішила повернутися додому, до Києва, до своєї літньої свекрухи..

Валентина як дружина ворога народу у столиці Радянської України не змогла знайти гідну роботу. За порадою друзів, вона поїхала до Луцька. Таким чином, у Луцьку, на західному кордоні України, моя сім'я і пустила коріння.

За кілька днів до весняного локдауну я вперше відвідала знакове для моєї родини австрійське містечко Санкт-Валентин.. Бачила і школу, засновану прабабусею, і костел, де хрестили мого дідуся. І ось які думки там мене відвідали: напевно, безсмертя — це коли твої діти, онуки так люблять тебе і тонко відчувають через віки, коли близьким удалося так зберегти твій образ і передати кохання та пошану до тебе, що правнучка збирається та їде туди, де. Того дня я відчула себе по-справжньому щасливою. У Санкт-Валентині дуже красиво та затишно. І, мабуть, прабабусі не хотілося звідти їхати, їй було там добре. Однак у благородних людей борг понад усе.

[see_also ids\u003d"

— Ви певною мірою продовжуєте місію прабабусі, тримаєте культурний фронт, але в інший час, але знову в реаліях воєнного часу.

— До кінця війни, до Перемоги всі наші концерти матимуть благодійний характер. У Києві ми зіграли минулого року лише один концерт, але він був дуже важливий, у рамках проекту Соні Сотник «На шапку» у Peppers Club та зібрали для фонду «Свої» близько 100 тисяч гривень на закупівлю тактичної медичної допомоги.

Сьогодні момент, коли ти відчуваєш можливість бути справді корисним як ніколи. І ми не тільки маємо заробляти (не збирати, а саме заробляти! ), показувати високий рівень майстерності та допомагати в Україні, але й доносити за кордоном важливу інформацію про опір наших людей, про те, як тут, незважаючи на війну, вирує життя. Ми повинні доводити, що Україна варта уваги не тільки коли війна, а завжди. Тому що Україна є не лише повноцінною частиною Європи, а й більше — її серцем.. І тут живуть не лише найсміливіші люди, а й дуже талановиті, які можуть у будь-якій професійній сфері гідно конкурувати, ділитися досвідом та бути корисними скрізь у світі.

Чекаємо на кожного на наших концертах, де звучатимуть унікальні аранжування українських народних пісень, найкрасивіші твори Астора П'яццоли, Рішара Гальяно, Мішеля Леграна, Карлоса Гарделя, наші авторські твори та твори наших друзів.

[votes id\u003d"